Як чернігівець з арабською дівчинкою подружився

Ця історія – про зворушливу дружбу українського офіцера та п’ятирічної арабської дівчинки. Про країну, яку насправді ми не знаємо.

Маленька Бітуль навчилася співати «Несе Галя воду»!

Приятель чернігівця Андрія Антонюка вирішив служити в Іраку. На той час там уже загинули українські вояки. І ця арабська країна, охоплена полум’ям війни, асоціювалася з пеклом… Але друг був непохитним, йому хотілося випробувати себе як професіонала. Побачити іншу, таку екзотичну для українців державу. І це пристрасне бажання товариша вплинуло й на майора Антонюка. До того ж, у 2004 році Андрій був на навчаннях у Німеччині і бачив, як поряд, на американській базі, зустрічали вояків, котрі поверталися з Іраку.

Порадившись із дружиною, Антонюк поїхав до Львова – на курси арабської мови. І… відчув себе першокласником.

«Арабський алфавіт складається з 28 літер, і всі вони – приголосні, жодної голосної букви там немає! – розповідав Андрій. – Важко було запам’ятовувати слова, але використовували асоціативний метод. Наприклад, ще з радянських фільмів про Схід, я знав слово «медресе» – навчальний заклад. З арабської це перекладається, як школа. «Бір» – це «криниця», а «біра» – «пиво». Також легко вивчив слово «любов» – «хуб»... А ось «площа» арабською звучить так само, як і нашою мовою – «майдан». Чотири місяці ми лупали цю скелю науки. Група складалася з восьми осіб. Після екзамену нас викликали на бесіду і відверто поцікавились, чи бажаємо ми служити в Іраку. Погодилося четверо. Хтось злякався, хтось просто не захотів, мотивуючи тим, що батьки не дозволять. Хоч дозвіл батьків офіцеру, звісно, не потрібний...»

Потім були безсонні, виснажливі ночі на полігоні у Львівській області, де майбутніх миротворців готували до їхньої місії. Звичайно, вчили не лише влучно стріляти, а й налаштовували психологічно. Перше враження після приземлення літака в Іраку – сухе, солоне повітря та яскраве біле сонце. Одразу пригадалася знаменита кінострічка «Біле сонце пустелі». Замість трави – верблюжа колючка. А ще – фінікові пальми.

У біблейські часи люди, аби наблизитися до Бога, вирішили збудувати у Вавилоні високу вежу. Господь покарав їх за гординю і наділив різними мовами. Люди не змогли порозумітися і втілити задумане... Коли в Іраку спалахнула війна, штаб багатонаціональних сил спочатку розмістився саме в арабському місті Вавилоні. І люди різних національностей були змушені шукати спільну мову.

Українські вояки швидко заприязнилися з місцевими дітлахами. Адже за першої нагоди пригощали малечу продуктами, соками, молоком та ласощами. Прості люди в Іраку живуть бідно, тож діти були в захваті від кожної зустрічі з чуйними українцями. Також наші медики безкоштовно лікували місцевих мешканців. Тому щодня до брами (так українці назвали в’їзд на територію військової бази) по допомогу приходило немало стражденних людей. До речі, і саму базу наші вояки ностальгічно назвали «Золотими воротами».

Одного разу сюди завітала жінка з маленькою дівчинкою. Тітонька отримала опіки від вибуху бомби, і українські медики погодилися зробити їй операцію з пересадки шкіри. Щоб не бути самотньою, вона взяла з собою п’ятирічну племінницю. Маленька Бітуль одразу ж познайомилася з дядьком Андрієм. А у того вдома, в Україні, залишилася донечка – Діана, за якою майор Антонюк дуже скучав. Мила, весела Бітуль була її ровесницею. Так розпочалася неймовірна, зворушлива дружба між українським офіцером та арабською дівчинкою.

«Її тато працював на бензоколонці, а мама була домогосподаркою. Бітуль з тітонькою приїжджала до нас майже щодня, – пригадував Андрій. – Ми постійно бачилися протягом місяця. Коли я вперше заговорив з дівчинкою, вона спочатку не збагнула моєї суто літературної арабської мови, адже в Іраку, здебільшого, спілкуються на діалекті. Проте ми познайомилися і потоваришували. Коли я у Львові опановував арабську, то, щоб поповнити свій словниковий запас, вивчав напам’ять східні казки. Наприклад, я дуже добре знав текст про Алі-бабу та сорок розбійників. Ось і розповів Бітуль ці дивовижні історії. Між іншим, в Іраку ні дітлахи, ні дорослі практично не знають власних арабських казок. За винятком хіба що їхніх перекладачів, які колись навчалися в Радянському Союзі – в основному це колишні офіцери армії Саддама Хусейна...»

Незабаром Андрій уже не уявляв свого життя в Іраку без маленької арабської дівчинки: «Ми так заприязнилися! Мовного бар’єру між нами практично не існувало. Вона ставилася до мене з великою довірою та симпатією. Ми щоразу з нетерпінням очікували нової зустрічі і по дві-три години спілкувалися. Бітуль дуже багато розпитувала про Україну: що це за держава, де знаходиться?.. Я пояснював. А вона: “А що таке сніг?”. У цій частині Іраку дітлахи ніколи снігу не бачили! Потім я подумав: якщо розповідаю їй казки арабською, чому б не спробувати бодай трішки навчити мою приятельку української мови? Почав співати Бітуль українські пісні. Як їй це сподобалося! Я співав, а дівчинка підспівувала. Особливо вона була в захваті від нашої народної пісні “Несе Галя воду”. А оскільки Бітуль – дівчинка тямуща, то ми з нею куплет за куплетом всю пісню й вивчили. Уявляєте, сидить п’ятилітнє арабське дівча і натхненно виспівує “Несе Галя воду”?! Звісно, не досконало, з акцентом, але, думаю, вона ще й своїх друзів-ровесників навчила співати українською!»

Як місцеві дітлахи українців рятували

Взагалі, в Іраку Андрій Антонюк зустрічався з багатьма арабськими дітьми. І вони нічим не відрізнялися від наших – такі ж усміхнені, щирі та допитливі. Ніби і не було цієї жахливої війни: «Знаєте, коли ми одразу відчували небезпеку? Місто – це велике село, де своє вуличне радіо – від людини до людини будь-яка інформація розповсюджувалася миттєво. Коли ми їхали містом і бачили дітей, то знали – все гаразд, нічого страшного з нами не трапиться. А перша ознака, яка насторожувала, – це відсутність дітлахів на вулицях. Тоді дійсно потрібно бути обережними. Іноді діти попереджали наших вояків, що за кілька кварталів на солдатів чекає засідка. Арабські малюки кричали українцям: «Містер, містер! Не треба туди йти. Там – пастка!». Вони схвильовано вигукували англійською і показували жестами: «Ні, ні!!!»



І, дійсно, ці маленькі янголи-охоронці, які в Елькуті з такою любов’ю ставилися до наших бійців, говорили правду. За два квартали таки була засідка, миротворців намагалися застати зненацька і обстріляти з автоматів. А ось коли наш конвой виїжджав з Елькута в інші регіони держави, де практично не знали українців, місцеві діти поводилися спочатку зовсім неочікувано: «Траплялися такі випадки, коли арабські малюки жбурляли у наших хлопців каміння і іноді влучали... Ми не могли збагнути: «В чому справа? Невже це у них така ненависть, що навіть мале дитинча, побачивши іноземного солдата, хапається за камінець?». Та з’ясувалося, що коли діти кидали камінням в американських вояків, ті одразу починали стріляти в повітря. От іракська малеча й влаштовувала собі забавку: одні жбурляли камінці, а інші стріляли... Проте українці, звісно, подібних «салютів» не влаштовували, і дітлахи швидко заспокоїлися».



Іракські жінки – по-східному стримані і абсолютно недоторканні для іноземців. У цій країні не забороняється мати кількох дружин. Причому їхній чоловік не обов’язково повинен бути заможним: «Коли ми здійснювали спільне патрулювання з іракськими прикордонниками (в основному розшуком незаконної зброї займалися вони, а ми були їхнім прикриттям), я пам’ятаю, як поблизу ірано-іракського кордону ми проїжджали поселення кочівників. У них були звичайнісінькі намети, які хутко розбиралися в разі потреби і перевозилися на верблюдах. Так ось, я нарахував там п’ятьох дітей, вісім жінок і одного чоловіка. Причому він анітрохи не скидався на багатія. Без сумніву, ця родина жила бідно й тяжко. Втім, така традиція: кожен за бажанням може в цій країні відчути себе султаном...»

«Ніколи не запитуй у араба, хто він – суніт чи шиїт...»

Андрій Антонюк запевняє, що за увесь час перебування в цій державі не зустрів жодної людини, яка б не раділа щодо падіння режиму Саддама Хусейна. Колишнього очільника Іраку панічно боялися. Він міг жорстоко вбити будь-кого за найменшу провину.



Проте в державі триває протистояння двох релігійних течій ісламу – сунітів та шиїтів. Власне, цей конфлікт розпочався ще в сиву давнину – після смерті пророка Мухамеда. Прямих нащадків-синів у нього не було, лише доньки, які, за мусульманськими традиціями, не могли займати ніяких посад. Тому одні вважали, що владу в арабському халіфаті повинен успадкувати онук Мухамеда – Алі, а інші категорично не погоджувалися з цим. Боротьба за владу призвела до численних вбивств. Загинули і сам Алі, і його син Хусейн. Трагічна смерть останнього досі сприймається його прихильниками-шиїтами як трагедія історичного масштабу. У наш час, в так званий день Ашури, у багатьох країнах шиїти проводять бурхливі процесії, які супроводжуються масовими екзекуціями: віруючі лупцюють себе ланцюгами, шаблями та проштрикують руки і ноги.

Головний сенс життя сунітів полягає у суворому дотриманні сунни, яка пояснює і доповнює священну книгу Коран. Інколи ця течія приймає надто радикальні форми. Наприклад, в Афганістані за талібів встановлювалися навіть розміри бороди у чоловіків.

«Саддам Хусейн був сунітом і через релігійні протиріччя дуже багатьох шиїтів відправив на той світ. Але, оскільки більшість населення Іраку складають шиїти, тоді фактично саме вони прийшли до влади, – розповідав Андрій. – Якось я намагався з’ясувати у свого друга: «Хто ти, суніт чи шиїт?». Він тихенько відповів мені на вухо: «Ніколи не запитуй у араба хто він – суніт чи шиїт. Нізащо не скаже правди, щоб не знали інші». Хоч для нас, українців, не існувало ні сунітів, ні шиїтів. Для нас усі вони були місцевими жителями. Іракці бачили, що жодного разу українські вояки не коїли їм лиха, не обстрілювали їхніх осель, не забирали нікуди їхніх чоловіків. Тому до нас зазвичай ставилися добре».

На військовій базі мешкали українці, казахи, поляки та американці. Ходили один до одного в гості, приязно спілкувалися. Андрія інколи сприймали за лікаря, бо носив у медичній сумці купу словників.

«Можна розповісти і про надзвичайно смачний іракський хліб, – пригадував Андрій. – У їдальні, де ми харчувались, взагалі не було черствого хліба, а тільки свіжий, м’який. У нас, на Батьківщині, не завжди так буває, правда ж? А коли нам хотілося звичайного хліба – твердого, ми купували хлібці в місті. У нас був свій магазин, куди ми їздили. Хліб арабською називається «хубз». Він розходився у нас дуже швидко».

Ґрунт в Іраку – настільки твердий, що вода практично не просочується:

«Одного разу я був черговим у військовій частині – перевіряв підрозділи вночі. Обійшов усі казарми пішки, повертаюсь назад, а назустріч мені чимчикує наш солдат із лопатою. Я запитую: «Ти що робив? Звідки йдеш?». А він пояснює: «Уявляєте, товаришу майоре, хотів пальму пересадити до нас поближче – і не вийшло. Лопата увійшла в землю на півштика, а далі – каміння»... Хоча сільським господарством араби займаються: вирощують помідори, цибулю, кавуни у них дуже гарно ростуть... Все інше – завозять. Вода там – теж привізна...»



Андрій Антонюк переконаний: побувавши в Іраку, українські вояки ніби подивилися на себе збоку та побачили власні недоліки. Добре, що невдовзі у нас з’явилася професійна армія. На думку майора Антонюка, певна заслуга у цьому й іракської кампанії: «Про Ірак у мене залишилися тільки хороші враження. Насамперед це люди, з якими я познайомився і тривалий час підтримував зв’язок. Я за допомогою інтернету листувався зі своїм другом. Він – перекладач, а раніше, за Саддама Хусейна, був адміралом іракського флоту, коли вони Кувейт завойовували. То я щоразу запитував: як себе почуває Бітуль, що у неї нового? І він завжди розповідав мені про дівчинку, а їй – про мене. Друг казав, що Бітуль дуже скучає і скоро сама напише мені листа – звісно, арабською мовою. Зараз у неї все добре – у моєї маленької дівчинки Бітуль, яка вже виросла і, сподіваюсь, незабаром надішле мені довгоочікуваного листа! Що вона напише? Мені цікаво абсолютно все! Я теж скучаю за нею... Коли ми зустрічалися з однополчанами, з якими разом служили в Елькуті, в Іраку, то потайки від рідних запитували один в одного: «Скучаєш?» – «Скучаю...»

Майор Антонюк дуже хотів знову поїхати туди, в цю таку неймовірну державу. Українських миротворців в Іраку вже давно немає… Але Андрій сподівався, що його мрія здійсниться, і він неодмінно мандруватиме вільною та мирною країною.

«Все налагодиться, – говорив мій співрозмовник. – Там буде прекрасно, і ми із задоволенням їздитимемо туди на прогулянку – до чудового міста Вавилон!».

Джерело: сайт "Газети Чернігівщина" Сергій Дзюба

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)