Від тайги до Городнянщини: історія життєвої стійкості Тамари Сергусь

Тамара Сергусь

Тамарі Ансельмівні Сергусь 73 роки. Вона народилася 10 січня 1952-го у селищі Жешарт в республіці Комі, що в росії. Нині вона разом з родиною мешкає у Хрипівці. Жінка поділилася з нами непростою долею своєї родини.

Під чоботом радянських репресій

Незвичайне по батькові дісталось Тамарі Сергусь від тата, який був фіном і якого вона й бачила всього раз у своєму житті.

— Моя мати Євгенія Кушнірук була з 1929 року, — каже жінка. — народилась вона у селищі Рогізки Рівненської області. За маминими спогадами, їхня велика родина з восьми чоловік — мама, її три сестри та брат, їхні батьки та бабуся по тату жили в невеличкій хатині з дахом, критим соломою. На той час ця частина заходу України була анексована Польщею.

За маминими переказами, у їхньому селі була початкова чотирирічна школа, вчителювали там поляки і все навчання проводилось польською мовою. Мама якраз закінчила чотири класи, як почались воєнні дії Другої світової і їхнє село було окуповане німцями. Звільнення чекали більше трьох років.

Але коли воно відбулось і радянські війська увійшли в Рогізки, як виявилось, все, що довелось пережити маминій родині, було тільки репетицією перед періодом невимовних страждань і горя.

Радянська влада взялась за розкуркулення. Родина, в якій зростала Євгенія, теж потрапила під коліщата радянської репресійної машини. Батька Євгенії вислали на Далекий Схід як політув’язненого. А її брата заслали в Кахзахстан — теж як політув’язненого за те, що не долучився до радянської армії, хоча на той момент, як німці увійшли в село, йому ледь виповнилось 17 років.

— Моїй бабусі дали наказ зібрати усіх своїх дітей, а це були моя мама і її три сестрички, і узяти вдома подушку, — розповідає Тамара Ансельмівна. — З тією нещасною подушкою їх усіх відвезли в районний центр, а звідти відправили у заслання на північ — у республіку Комі. Моїй мамі було 14 років, її сестрі — дев’ять, іншій — п’ять. Ще одну мамину сестричку дозволили залишити у родичів, бо вона була хворобливою – накульгувала на одну ніжку.

Життя, і сльози, і любов

Євгенію разом з її мамою Марією і сестричками привезли у сибірську тайгу. Поселення, де їм належало жити віднині, називалось «Лісопункт». Поселили у бараках. Женю як старшу разом з мамою відправили на обов’язкові роботи по сплаву лісу.

— Мама казала, робота була дуже виснажливою, — розповідає Тамара Ансельмівна. — Ще й одягу, який би надійно захищав від сибірського холоду, не було. Промерзали до кісток.

Через кілька років розробка лісу збавила оберти. Бабусю з дітьми переселили у селище Жешарт Усть-Вимського району республіки Комі. Там був фанерний завод. Туди на роботу й відправила їх місцева районна адміністрація. Паспортів ні в бабусі, ні в мами не було — їх і до початку війни у селах людям не видавали. Мені вже було п’ять років, коли, пам’ятаю той епізод, мама прийшла з роботи і каже: «нам будуть сьогодні виписувати паспорти, тож треба негайно іти!».

Тамара народилась від палкого кохання, яке спалахнуло між її мамою Євгенією і фінським юнаком Ансельмом. Вони познайомились ще в «Лісопункті». Ансельм разом зі своєю мамою жив у тому ж бараці, що й Євгенія з родиною. Вони були винні в тому, що жили на кордоні з Фінляндією. Тож коли почалась радянсько-фінська війна, «совєти» виселили з прикордонної території всіх, хто був «неугодним».

Ансельм і Євгенія, незважаючи на юний вік (а юнак був навіть трохи молодшим від Євгенії), почали зустрічатись, а потім і одружились. Їхня донька Тамара народилася, коли Ансельму виповнилось 18. Його одразу призвали на службу в армію.

— Мені було три роки, коли тато повернувся зі служби, — каже Тамара Ансельмівна. — На фанерному заводі йому роботи не знайшлось. А на той час тривала активна агітація їхати на цілину — там і заробітки були, і житло надавали. Батько поїхав сам. Казав — облаштується і нас забере. Але потім він перестав нам писати. Так і зник з нашого життя. Навіть аліментів не платив. Тож отак я його тільки й бачила, що у трирічному віці.

Шляхами відновлення родини

У 1953 році помер Сталін. І родина почала розшукувати своїх рідних, розкиданих маховиком сталінських репресій по всьому світу. Діда Тамари Ансельмівни Григорія Івановича знайшли на Далекому Сході. Написали листа і він відгукнувся й повернувся до сім’ї. А мамин брат знайшовся аж у Казахстані. Він уже був одруженим там, тож переїжджати відмовився, але часто приїздив до рідні у гості. Пропонував їм усім переїхати до нього у селище Нікольське Карагандинської області, обіцяв влаштувати на роботу і допомогти з житлом, бо працював якимось начальником у системі енергозбуту.

Євгенія з Тамарою зважились на переїзд, адже там і клімат був кращим.

— Мама влаштувалась працювати у Зеленбуд, а я пішла в п’ятий клас тамошньої школи, — згадує Тамара Ансельмівна. — Згодом мама познайомилась з Михайлом Павловичем Бояриновим. Вони побралися і в мене з’явився братик Андрій. У вітчима були родичі у Хрипівці і батьки часто їздили до них у гості. А коли я закінчила 10 класів, батьки переїхали у Хрипівку назавжди. Я ж лишилася, бо вступила до Карагандинського політехнічного інституту. Провчилась рік, а мама постійно писала, щоб я приїздила у Хрипівку. У Городні був телезавод і мама хотіла, щоб я там працювала і щоб була завжди поруч. Я й приїхала. Оцю хату, де я зараз живу, дали вітчиму. Вона була нежилою. Ні вікон, ні дверей. Тож починати нове життя довелось практично з нуля.

Мама для племінників

Тамара хотіла продовжувати навчання. Тож поїхала в Карагандинський інститут, узяла довідку про закінчення першого курсу і подала заяву до Чернігівського політехнічного інституту. Але прийняти її обіцяли тільки знову на перший курс. Тож вона вирішила відмовитись і піти працювати, а одночасно подала документи до Чернігівського філіалу Київського радіомеханічного технікуму. Три з половиною роки працювала вдень на радіозаводі в Чернігові, а ввечері навчалась.

— Там, у Чернігові, я вийшла заміж за свого Володимира, — каже жінка. — Працювала на радіозаводі. Була машиністом кондиціонерів, згодом — оператором вакуумного напилення. Останні десять років до пенсії — майстром дільниці мікромонтажу. У нас із чоловіком двоє дітей. Донька Юля зараз живе у Чорногорії. Син Ігор — у Чернігові.

У 2005 році помер брат Тамари Андрій. Залишились без батька дочка Алла і син Едик. Їхня мати почала зловживати спиртним, не займалась вихованням дітей. Аллі на той час було 14 років. Едику — лише 6 місяців. Тамара з чоловіком вирішила узяти племінників під свою опіку.





— Алла після закінчення школи поступила в Чернігівський педагогічний ліцей для обдарованої молоді, — розповідає Тамара Ансельмівна. — А по його закінченню — у Чернігівське медичне училище. Зараз вона працює у приватній стоматологічній клініці у Чернігові. Едик закінчив Городнянський ліцей №1. А у 2009 році померла мати Алли і Едика. У 2007 році вона ще встигла народити малого Михайлика. Коли вона сильно захворіла, прийшла до мене у Хрипівку і попросила, щоб я забрала Мішу, допоки вона одужає. Звісно, я погодилась. Але невдовзі вона померла у лікарні. Михайлик на той час знаходився у Городнянській школі-інтернаті. Я теж взяла над ним опіку. Так з 2019 року він і досі зі мною.

Те, що дає віру і сили щоб жити

Син Тамари Ансельмівни Ігор з 2014 року захищає країну. Після Майдану одразу підписав контракт на службу в Нацгвардії. Воював на сході — боронив Слов’янськ, Артемівськ, Карачун гору в складі батальйону генерала Сергія Кульчицького.

— Син розповідав, що тоді, у 2014 році, на гору Карачун їм вертольотом доставляли їжу і воду, — каже Тамара Ансельмівна. — Але вертоліт підбили росіяни, генерал та ще 11 військовослужбовців загинули у них на очах. Попри всі випробування, син не залишив військову службу — після закінчення контракту продовжив службу в ЗСУ. Повномасштабне застало його в Гончарівському. Разом з побратимами став на оборону Чернігова. Потім була Дніпропетровщина, де ворожий снаряд влучив в їхню САУшку. Не всім тоді поталанило: побратими зазнали важких травм. У Ігоря ж була важка контузія. Як наслідок — інвалідність ІІІ групи. Зі служби був звільнений за станом здоров’я. Зараз проходить реабілітацію.

Тамара Ансельмівна звично й буденно говорить про випробування, через які довелось пройти їй та її родині. Але життєва стійкість і мудрість не дають їй впасти в зневіру чи відчай.

— У 2021 році не стало мого чоловіка, — каже вона. — Ми прожили разом 44 роки. Мені його дуже не вистачає, бо Володимир був хорошою, порядною людиною. Мене любив і поважав, був опорою для дітей. Так, тепер моя життєва ноша лежить тільки на моїх плечах. Але як би не складалась доля, я вдячна за все, що в ній було!

Джерело: "Новини Городнянщини", Алла Мачача

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)