Як переселенці з Торецька знайшли рай у селі Чернігівської області

Анатолій Зубов з дружиною Оленою

Торецьк – це місто у Донецькій області, яке з 2014 року перебувало на лінії зіткнення, тому декілька разів переходило з рук у руки. І лише у листопаді минулого року, повністю зруйнувавши Торецьк, там змогли закріпитись окупанти.

Напередодні звідти встиг вибратись нинішній житель села Охіньки Сухополов’янської сільської ради Анатолій Георгійович Зубов. Його нинішня дружина Олена Іванівна залишила Торецьк ще у 2022 році, коли там саме почались жорсткі обстріли. Вже на вільній території України пенсіонери зустрілись, полюбили одне одного і створили своє затишне родинне гніздо в Охіньках.

У старій хаті, яку Анатолій Георгійович пофарбував у жовтий, синій і зелений кольори, серед червоних і білих майорів та фіолетових кручених паничів, вони знайшли свій рай.

Родом з Прилук

Скільки людині треба для щастя? Звісно, що кожному по-різному. І хоча Анатолій Георгійович та Олена Іванівна живуть з мінімумом зручностей у напівпорожній старій хаті, вони щасливі, бо зрештою знайшли одне одного і місце, де можна провести старість у спокої.

Їхню хату з номером 16 видно вже з повороту на вулицю Слов’янську у тихому і мальовничому селі Охіньки. У хаті – найнеобхідніше. Переселенці гукають на кухню, де є піч, тумба, стіл, вмивальник і велика груба, яка влітку слугує лише предметом інтер’єру. На столі – фіолетові чашечки з гарячим чаєм, у вазі – печиво і цукерки «Ромашка». Від всього цього віє спокоєм.

Так само спокійно Анатолій Зубов починає розповідь про своє і дружини життя.

Анатолію Георгійовичу – 65. Після школи доля занесла прилучанина у Донецьк, де він навчався в університеті, служив в армії, створив сім’ю. У Торецьк він переїхав до вторгнення на Донбас ще у 2012 році. Змусили обставини, каже. Там прожив 12 років.

Батько його був родом з Пермської області Росії, мама – корінна прилучанка. Народився і виріс Анатолій Зубов на Верхніх Кустівцях – історичному кутку Прилук. У 1977 році закінчив Прилуцьку школу-інтернат. Тоді ж батьки продали будинок у Прилуках і купили у Донецьку. Він переїхав разом з ними.

– На той час там було повно роботи, – згадує. – І постачання продуктів було, як тоді казали, по першій категорії, на рівні ледве не з Москвою.

Зустрілись у Києві

– Будь ласка, пригощайтесь, – запрошує господиня.

Видно, що у їхній сім’ї панує не лише любов, а повага і ніжність.

– Олена Іванівна – моя друга дружина, – розповідає Анатолій Георгійович. – У минулому – вчителька української мови.

– В Охіньки я приїхала у січні, – відгукується жінка на моє прохання розповісти трохи про себе. – Анатолій запросив. А до того я з 2022 року жила у Києві, у гуртожитку. Там з ним і познайомились. Зустрілись раптово, коли він приїхав до своїх знайомих. Тоді ми з ним вперше побачились. Після того гуляли Києвом, роздивлялись, розмовляли про життя.

На запитання, чи не важко було міняти Київ на Охіньки, Олена Іванівна відповідає серйозно:

– Там гуртожиток, воно все тимчасове. А після того, коли я виїхала, туди ще і прилетіло. Повилітали вікна. Зокрема, і у тій кімнаті, де я жила.

Відповівши на запитання, скільки має педагогічного стажу (25 років), Олена Іванівна поспішає на вулицю у справах, а Анатолій Георгійович, тримаючи пальці на ручці гарячої чашки, продовжує розповідь.

Якби повернути час

– У 1982 році я закінчив філологічний факультет Донецького державного університету і почав трудову діяльність на посаді вчителя української мови і літератури, – веде далі пенсіонер. – Але це було не так довго, і у 1990 роках доля змусила шукати іншу роботу.

– Ще за радянських часів, а починав я працювати у школі, нагадаю, у 1982-ому, на Донбасі було некоректне ставлення до української мови, – згадує колишній вчитель. – Наприклад, у такому великому місті як Донецьк (місто-мільйонник) була одна-єдина україномовна школа. А в інших школах дітям дозволялось відмовлятись від вивчення української мови і літератури. У класі, наприклад, 30 дітей, і 5 чи 10 з них мову не вивчають, але мають бути присутні на уроці. І вони частенько заважали проводити урок. Діти є діти.

У школі Анатолій Зубов пропрацював 7 років. Зараз, каже, жалкує, що так мало:

– Мені подобалась робота, але молодість і сім’я підштовхнули до зміни. Аби повернути час назад, я, мабуть, все ж таки не кинув школу, перетерпів би.

Після того працював на різних роботах, але найдовше – на ремонті меблів.

Рятівний корабель

Від першої дружини у Анатолія Георгійовича двоє дітей. Дочці зараз 42 роки, синові – 39. З початком війни вони виїхали за кордон і досі там знаходяться. Його онучці, доччиній дочці – 20 років, вона навчається у Донецькому юридичному інституті, який наразі діє на підконтрольній території України.

Минулого року діти кликали батька до себе в Австрію, оплатили йому дорогу.

– І як Вам Австрія? – запитую пенсіонера.

– Цікава. Все, що стосується порядку і культури, це, безперечно, цивілізована країна. А щодо духовної сторони, мені там не дуже сподобалось. У тому ж Відні, де я був, всього один православний храм – при посольстві Росії, а всі інші католицькі. Справа у тім, що я – прихильник православної віри, вірю отцям і старцям православної церкви, бо це єдиний корабель, на якому можливе спасіння.

Повірити Анатолія Зубова, за його словами, змусило життя. Коли йому було приблизно 40 років, у його сім’ї стались великі неприємності, вона розпалася.

– Я дуже глибоко замислився, чому так відбувається зі мною, бо до того вважав себе нормальною людиною, – розповідає Анатолій Зубов. – Навіть непоганою. За п’ятибальною шкалою ставив собі четвірку. А коли почав читати Євангеліє і цікавитись Божим законом, зрозумів, що більше одиниці мені, як людині, поставити не можна. Дуже не вдаючись у тему, скажу про це коротким прикладом. В Євангелії написано, що Бог є Богом правди і не терпить жодної брехні. І от ловиш себе на думці: «Брехав? Брехав і дуже часто. Зраджував дружині? Зраджував якщо не фізично, то подумки. Заздрив комусь? Заздрив». Так можна спостерігати за собою, спотикаючись на кожній заповіді.

Тримався до останнього

Повномасштабна війна застала Анатолія Георгійовича у Торецьку.

– Торецьк і Горлівка знаходяться на відстані приблизно 15 кілометрів один від одного, але між ними вже був вимушений кордон з «ДНР», – пояснює переселенець. – Я жив на підконтрольній території, а з боку Горлівки з першого дня почались обстріли. Спочатку полетіли шибки, потім дізнались про загиблих.

Попервах гадав, що то «непорозуміння, яке скоро має закінчитись», але потім реальність змусила думати по-іншому.

– Ненависті я ні до кого не відчував ніколи, бо це протирічить Божим заповідям, – згадує про свої почуття у лютому 2022 року пенсіонер. – Страху великого також не відчував, бо знаю, що нічого з людиною не може трапитись поганого без попущення Божого. Виїжджав він у липні минулого року.

– У Торецьку тоді точились бої, – розповідає. – Можливо, вони і зараз точаться. Але вже на той час було страхіття – місто знесене до фундаменту повністю. Давно не було електрики і зв’язку. Мені довго не хотілось виїжджати, тікати, як багатьом іншим людям, але коли у моєму будинку провалився дах, повалився паркан, повилітали вікна і двері, я схопив, що міг, у руки, і пішов. Слава Богу, що мене підібрали по дорозі солдати ЗСУ. Я кілометрів п’ять-шість у напрямку Костянтинівки пройшов, коли мене підібрали. Було страшно. Зовсім близько були вибухи, літаки скидали бомби, будинки палали через один. І не так страшно було загинути, як думка про те, що коли загинеш, ніхто не підбере тіло і не поховає. Бо на той час вже не було там ні поліції, ні медиків, ні волонтерів. Поки йшов, не зустрів жодної людини чи машини.

Спочатку втікач від війни виїхав до родичів у Кобеляки, потім – у Київ.

– Але у людей своє життя, – пояснює. – А тут, в Охіньках, у мене є знайомий священик – отець Василій. Ми з ним зрідка передзвонювались, і він запросив мене сюди. Зі священиком подружжя переселенців живе по сусідству.

– Коли купував будинок, до нього через хащі треба було пробиратись, бо він років десять стояв запущений, – згадує пенсіонер. – Я його купив під чесне слово, заплатив людям 36 тисяч гривень.

Проблема лише з дровами

Будинок складається з двох половинок – кухні і залу. Їх господар вже привів до ладу, а от веранду, похилу і з тріщинами ще треба ремонтувати.

– Все робимо своїми руками, – розповідає Анатолій Георгійович. – Спасибі старості - Володимир Іванович Маснуха допоміг з проведенням води сюди. Тепер вона є просто на кухні. Вода тут була у колодязі, але за ці роки він замулився, запіщанився.

Живності через постійні ремонти переселенці ще не придбали, а от 6 соток городу у цьому році засадили. Хоча мають 30, обробити все не під силу, тому посіяли основне.

– Телевізор не дивимось, ми його противники, – розповідає господар. – Нам вистачає смартфонів. Користуємось інтернетом, хоча це не прикрашає християнське життя, не допомагає, а навпаки шкодить.

Про християнське життя господарів нагадує куток з іконами у залі. Неподалік від нього стоїть велике ліжко – привід для особливої гордості меблевого майстра.

– Тут було два старих дивана, ще сталінські, 50-х років, – розповідає. – А я з двох диванів зробив двоспальне ліжко.

З хати йдемо подивитись город. Дорогою до нього, за словами господаря, ще недавно були хащі. Зітхає, що розчистив їх не до кінця, але і так видно, що за такий короткий час працьовите подружжя вже багато встигло зробити. На городі бачу помідори, огірки, капусту, квасолю і картоплю, копати яку ми завадили Анатолію Георгійовичу своїм візитом.

Єдине, з чим переселенці самі не впораються, – це дрова. Купити їх з їхніх невеликих пенсій не так просто. Минулої зими їх виручив старий похилений сарай, який пішов у піч.

Тож, якщо серед наших читачів є такі, хто хоче і може допомогти працьовитим пенсійерам, допоможіть. Знайти їх легко – красиво пофарбований будинок на вулиці Слов’янській 16, як вже написано, видно здалеку. Допоможіть – і тоді у їхньому раю буде тепло ще і взимку.

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Андрій Бейник

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)