Життя заради України: історія старшого сержанта Григорія Наконечного

Григорій Наконечний

Григорій Олексійович Наконечний з Авдіївки – навіки Герой. Війна, розв’язана росіянами, його так нарекла. Лише сорок вісім років судилося прожити нашому захиснику, який обожнював квіти і свій сад, понад усе любив свою сім’ю і мав багато-багато друзів.

«У МЕНЕ ВСЕ ДОБРЕ»

До книг пам’яті наших громад – Понорницької і Коропської – вже дуже багато внесено імен тих, на мужності кого тримається Україна. І серед тих, хто віддав життя за свободу рідної землі, – наш земляк Григорій Олексійович Наконечний.

Але ж кожне таке ім’я – це ще й довічний біль родин захисників, усіх, хто їх знав. З болем, який не стихає і який навряд чи колись відпустить, живе вдова воїна-захисника Марія Іванівна.

– До повномасштабного вторгнення чоловік працював у відділенні Укртелекому. Коли росіяни посунули на Чернігівщину, Григорій був одним із тих, хто записався в місцеву тероборону, стояв на блокпостах. А потім, уже в березні 2023 року, він був призваний до лав Збройних сил України. Пройшов навчання у Польщі, потім потрапив на куп’янський напрямок. Згодом було навчання ще і у Львові, – почала розмову дружина воїна і додала, – він був командиром мінометного взводу, мав звання старшого сержанта.

Григорій Олексійович виконував завдання і на Харківському напрямку, був і в Лимані, воював і на Донеччині…

Зв’язок із рідними був щодень, окрім тих днів, коли на завдання йшов. Дзвінок або ж коротке повідомлення на телефон «у мене все добре» – і дружина могла хоч трохи забути про хвилювання.

– Наші розмови не були про війну. Зайвого чоловік ніколи мені не казав, не хотів, щоб хвилювалася. Говорив про свої переживання: аби в полон не потрапити і на полі не лишитися, – розповідає Марія Іванівна. – Взагалі на всі питання про те, як він, чула лиш, що в нього усе добре.

Бувало, як приїжджав додому, ми все із сестрою бідкалися, що дрони безперестанку літають. На що він лиш казав: «Лягайте, дівчата, спати і не переживайте. Ви ще не чули, як літають і як це страшно».

Коли ж почалося широкомасштабне вторгнення, Григорій імідж змінив – бороду відпустив. Обіцяв її поголити лиш після закінчення війни.

ОСТАННЯ РОЗМОВА

Востаннє подружжя спілкувалося першого червня цього року. А наступного дня воїна-захисника не стало.

– Досить-таки пізно ми з Гришою говорили. Десь об одинадцятій ночі. І довгенько так балакали. А тоді чоловік сказав, що пора прощатися, бо хлопці спати вже лягають і він теж буде. Але, як згодом я дізналася, що вони не відпочивати збиралися, а мали виїжджати на завдання, – про останню розмову розповіла вдова захисника.

– Як мені вже потім розповіли побратими, Григорій того дня не мав їхати на завдання: його попросили вивезти хлопців на позицію, адже той чоловік, який мав це робити, отримав сильну контузію. Та ця поїздка для Григорія Олексійовича стала останньою: він загинув 2 червня поблизу Яблунівки, що на Донеччині.
У нього були знайомі бабусі, якими він опікувався. Переживав за них, телефонував часто. Спочатку одну бабусю вмовив виїхати з-під обстрілів, а потім й іншій допомагав переїжджати.

Як розповіли побратими, які теж того дня були з ним в автомобілі, їх атакував FPV-дрон. Хлопці змогли вчасно вискочити з машини, а ось для нашого земляка поранення, яке він отримав, було несумісним із життям: осколок потрапив в артерію.

До речі, 4 червня Григорію Олексійовичу була призначена військово-лікарська комісія.

– Я чекала від чоловіка дзвінка зранку 2 червня. Він не передзвонив. Тож набрала йому кілька разів. Тиша. Подумала, що зайнятий, пізніше передзвонить, – згадує Марія Іванівна.

Але натомість дружині на телефон прийшло повідомлення від однієї з бабусь із прифронтових сіл, якою Григорій опікувався: «Машо, донечко, прийми мої співчуття. Він був хорошою людиною. Він тебе дуже любив».

Ці слова, мов окропом, облили тіло дружини. Марія Іванівна – до сестри, і вони вже вдвох почали дзвонити побратимам на всі номери, які знали. На жаль, найгірше підтвердилося.

ЛЮДИНА ЩИРОЇ ДУШІ

Кажуть, що про померлого потрібно говорити або тільки хороше, або вже тоді нічого. Але про Григорія скажуть тільки найкраще всі, хто його знав.

Він завжди простягав руку допомоги тим, хто цього потребував, був щирим, добрим, людяним.

– А скільки у нього друзів було! Він дружив і з набагато молодшими за нього, і зі старшими. Усі дивувалися, як він міг знаходити спільну мову з будь-ким, – згадує Марія Іванівна. – Де б він не бував, з усіма здружувався. У прифронтових селах Золотим і чоловіком був Григорій.

Марія Іванівна не скупиться на хороші слова про чоловіка, і зізнається, що вона за ним була як за кам’яною стіною. Роботящим був. Усе, що зроблено в будинку, усе його руками.

А як він тільки квіти любив, сад свій!

– Ось ті троянди, що на клумбах перед будинком ростуть, то це теж чоловік насадив. Я собі замовляю саджанці, а він – собі, і лиш говорить, щоб на пошті забрала посилку. Орхідеї дуже любив. І як тільки їхав додому, то віз не лише мені, а й моїй сестрі, племінниці…

У парі подружжя Наконечних прожило 27 років. Двох синів народило. Старший ще перед початком широкомасштабного вторгнення росіян виїхав за кордон, там і лишився. А ось менший у вісімнадцять років трагічно загинув. І цю втрату лише завдяки підтримці один одного подружжя змогло пережити.

Тепер про найдорожчих людей – сина і чоловіка – і біль, пов’язаний з їхньою втратою, Марії Іванівні щодень нагадують портрети, які висять на стіні.

– Чоловік усе казав, що нічого не треба відкладати на колись, треба всім користуватися, — згадує мудрі чоловікові слова дружина. — Що жити треба зараз, сьогодні, а не завтра, бо завтра може і не бути.

Джерело: "Вісті Сосниччини", Ірина Боровська

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)