Піторарічного Блека, якого шукав увесь Батурин знайшли живого у ямі через три дні

Півторарічного Блека шукали всім Батурином, підключалися й мешканці Бахмача, Броварів на Київщині, Конотопа Сумської області... Ця історія порятунку сповнена відчаю і надії, байдужості й людяності, навіть трішки містики. Вона надихає вірити в дива і доводить, що в будь-яких пошуках не слід зневірюватися!

Блек (Блеккі) в нас із малесенького, розказує 29-річна Дар'я Піскун із Батурина (Бахмаччина). Чоловік подарував його мені на день народження 23 травня минулого року. Це була наша спільна мрія й обговорене заздалегідь усвідомлене рішення.

Всупереч поширеним міфам, доберман — це не агресивний, не бійцівський, а службовий собака, компаньйон. Ми не раз возили Блека до кінолога, і він говорив, що будь-якого пса можна зробити як агресивним, так і навпаки. Блека ми виховуємо максимально орієнтованим на людину. Завжди і всюди беремо його із собою — не лише в Батурині, а й у Бахмачі, Конотопі. Де це дозволено, заходимо з ним у магазини, в кафе. І всюди його чухають, гладять, хвалять, а він аж розквітає, своїм куцим хвостиком виляє.

Ніхто його не боїться. Я веду дитячий гурток, до мене туди ходять діти моїх друзів, і вони Блека залюблюють, тискають — він це обожнює. Щойно зачує дитину, в нього обидва вуха стають догори. Коли ж він без настрою або не виспався, одне його вухо падає (це Блекова вада й особлива прикмета).

Втік і не повернувся

— Зараз ми тимчасово мешкаємо в будинку бабусі, і я приглядаю за її собачкою Даною, яка живе у дворі. У них із Блеком така любов! Вони навіть по-своєму обнімаються. Удвох хитрощами кілька разів утікали — Блек навчився якось відчиняти хвіртку. Міг побігати по вигону, змотатися в яр (тут недалеко), щоразу повертався сам або з Даною.

Того ж дня тато, прийшовши, не замкнув хвіртки на ключ. І Блек вискочив слідом за Даною. Додому вона повернулася без нього...

Ми стали шукати. Я опублікувала допис про зникнення нашого добермана в батуринській групі. Якийсь «жартівник» написав, що бачив його біля кладовища — а це інший район міста. Блек так далеко піти не міг, але на нервах ми з чоловіком кинулися туди. Паралельно дітки з мого гуртка їздили самокатами, велосипедами, шукали-кликали Блека попід річкою, в Кочубеївському саду, біля палацу Розумовського. Сказали, що за день намотали 20 км.

Я шукала по закинутих хатах, сараях, недобудовах, колодязях. Потім той чоловік написав: «Я тиждень бухаю, тому не знаю, де собака». Він пустив нас хибним слідом. Ще дехто в Бахмачі, до кого я зверталася, від мене з насмішкою відмахнулися. Зате багато інших людей допомагали як могли.

Знайшовся!

— Усі ці дні я безперервно плакала. Блеккі — не просто наш улюбленець, а член родини! Втратити його було б страшним ударом — уже другим. У мене десь із 9-го класу була «дівчинка» породи лабрадор-ретривер, і коли її не стало (за рік до Блека), це дуже важко переживали і я, і моя мама... Невже знову?.. Закрадалися думки, що Блека прибили або спіймали й вивезли кудись — все ж таки собака дорогий...

На третій день марних пошуків я прокинулась о пів на сьому ранку від дзвінка жінки: мовляв, вона бачила добермана біля палацу Розумовського. Як потім виявилося, то був не Блек, але в мене відкрилося друге дихання його шукати. Ми з чоловіком оглядали там усе аж до дев'ятої. Безрезультатно. І я у відчаї, з останньою надією кинулася до ворожки.
Їй прийшло видіння, що Блек лежить мовчки, поклавши морду на схрещені передні лапи. А він, дійсно, завжди так вкладається, коли йому сумно чи зле. Ще ворожка сказала: «Пес знесилений і змерзлий, настільки дрижить, що аж мене перетрушує». Описала приблизно, де він може бути.

Ми з чоловіком знову поїхали на місце, де Блека бачили востаннє. Одна знайома говорила: «Він біг зі ще однією вашою собачкою в кінці мого городу». Їдемо тією вуличкою, раптом чоловік різко зупиняється біля крайнього будинку і здає назад: «Я хочу ще раз зайти в цей дім». А мене й саму туди тягнуло.

Ми пробираємося на чуже покинуте подвір'я, чоловік іде шукати по сараях і будинку (видно, що там давно ніхто не живе), а я вирішую прочісувати кожну травинку на городах. Весь час безперервно гукаю: «Блеку, до мене!»

Раптом натрапляю на якийсь обрив. Це був не колодязь, не погріб, а широка, викладена цеглою яма (як для каналізації). Заглядаю вниз — дна не видно (сліпить сонце). Кричу чоловікові: «Іди присвіти ліхтариком». Сама стаю на коліна, опускаюся всім тулубом вниз, мої очі звикають до темряви, і я бачу, як на дні хтось схоплюється й починає до мене підстрибувати. Це ж Блек!

Моїх емоцій не передати словами! Сльози, радість! Я не вірила своїм очам іще з хвилину точно. Блеккі три доби тут, голодний, без води, на холоді! Оцей мерзляк, який спить у хаті на подушках, закутий у ковдру, а надворі гуляє вдягнений із ранньої осені... Це просто диво, що він вижив і що нас туди потягло!

Чоловік на мій крик прилетів, ліг на живіт і підняв Блека за передні лапи. У бідолашного були зчесані до м'яса кігті (видно, він старався вилізти, а там глибина два–два з половиною метри), розбиті губи, хвіст у крові. Але, слава Богу, обійшлося без переломів.

Блек не гавкав, при видиху хрипів. Ми зразу ж помчали до ветклініки. Там у нього діагностували переохолодження, зневоднення. Обробили йому рани, прописали знеболювальні та заспокійливі, бо перший час Блек лягав і дивився в нікуди — я свого гіперактивного пса не впізнавала.

Тепер він постійно лізе обніматися, не відходить від нас ні на крок, старається доторкнутися, покласти на когось лапу чи голову, перш ніж заснути. Ми запускали йому шлунок поступово, бо він три дні нічого не їв. Голос теж потроху відновився.

— Я не розумію, як сусіди не чули, що собака безперестанку гавкає. А перший час точно так і було! Блеккі настільки гучний! Якось тато зачинив його в гаражі буквально на п'ять хвилин, поки заганяв у двір авто, то Блек розривався на весь куток.

Господарі того покинутого будинку знайшлися і пообіцяли закрити ту яму, щоб у неї більше ніхто не потрапив.

Я вдячна всім, хто допомагав нам у пошуках, хто їздив, шукав разом зі мною, хто питав, дивився по дворах і вуличках, хто робив репости, співчував, телефонував і підтримував — навіть якщо ми не знайомі особисто! Діткам-помічникам я купила гостинців, коли вони приїхали провідати Блека. Знайти його допомогла також і їхня дитяча віра!

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)