Переселенка з Донеччини Оксана Маричева: «Ніжин додав мені впевненості у своїх силах»

Оксана Маричева

З цією тендітною жінкою ми познайомилися ще у перший рік війни. Змушена через бойові дії виїхати разом з двома неповнолітніми дітьми в далеку й незнайому їй Носівку, ця тендітна жінка намагалася хоч якось облаштувати нове життя й водночас мріяла про повернення у свою рідну Серебрянку.

Серебрянка... Село на кордоні Луганської й Донецької областей, по правий берег Сіверського Дінця. Усього за кілька кілометрів від Сіверська, центру їхньої територіальної громади. Як би їй хотілося піднятися на вершину їхньої Мар'їної гори, звідки розстилається розкішний краєвид на оточене м’яким шовком зелених пагорбів мальовниче село, до якого ніжно тулиться блакитна прохолода прозорої річки. Чи хоча б просто пройтися знайомою вулицею й зустрівшись з кимось із односельців, привітатися, розпитати про життя-буття, поділитися своїм, наболілим, прочинити хвіртку й ступити на власне подвір’я, де все таке рідне, близьке, знайоме — дім, сад, квітник. На жаль, навіть такі маленькі людські радощі Оксані Маричевій зараз недоступні.

Переселенці. Люди з цим статусом в незалежній Україні вперше з’явилися понад десять років тому, коли росія, чомусь вирішивши, що має право грубо втручатися у наше життя, забувши про всі канони людяності й добросусідства, підло напала на нашу суверенну державу, відібрала частину наших територій й заходилася встановлювати там свої порядки, з якими змирилися не всі. Внутрішньо переміщені. Поза-ду мирне життя, дім, робота, друзі й рідня. З собою біль і страх перед невідомістю. Не зважаючи на «прильоти» й часткові руйнування, з чотирнадцятого року прифронтова Серебрянка вчилася виживати в нових умовах.

Побитий шифер на будинку Оксана замінила, вставила нові шибки. Щоправда, школу в селі закрили, тож жінці, котра працювала там кухарем, і на руках у якої на той час було двоє неповнолітніх дітей, довелося шукати нове місце роботи. Влаштувалася покоївкою в один з місцевих готельних комплексів.

Поступово призвичаїлися й до постійного гулу бомбардувальників, що пролітали над селом, і до військової техніки, що проходила трасою через Серебрянку на Лисичанськ. І пізніше, після повномасштабного вторгнення росіян на нашу територію, коли ворожа авіація й артилерія гатили, що було сили, а все навколо було у вирвах та руїнах, вони, ховаючись у підвалі, все ще не зважувалися на переїзд. Та й куди їхати, якщо батьків вже давно немає, дядьки, тітки перебували на підконтрольній росії території, а двоюрідні брати не з примусу, а за власними переконаннями пішли воювати в армію ДНР. І навіть рідна сестра, яку вона з дитиною свого часу прихистила у своєму домі, не просто залишилася на окупованій території, а всім серцем була за росію.

Як Оксана не намагалася достукатися до неї, як не пояснювала про всі примарні принади «русского мира» — безрезультатно. Тоді жінка просто викреслила їх зі свого життя. Та й для них Україна, а разом з нею й Оксана з дітьми Владиславом та Софійкою, сьогодні залишаються ворогами й націоналістами.

Усе вирішив черговий авіаційний «приліт»: треба було рятувати дітей. Вже не ходили ні рейсові, ні навіть евакуаційні автобуси. За півгодини, хаотично схопивши якісь речі, вискочили на дорогу й попутним транспортом дісталися до Бахмута, а звідти — до Дніпра. Якийсь час перебували у волонтерському центрі, гарячково думаючи, куди їхати далі без грошей, документів, з мінімумом одягу.

Допомога прийшла, звідки і не чекали — зателефонувала тітка колишнього чоловіка Оксани, для якої донька-киянка купила дім у Носівці, й запропонувала тимчасово пожити з дітьми в неї. До Києва теж пощастило дістатися без проблем — якраз односельці з Серебрянки їхали власним автомобілем до родичів у столицю. А потім знайомі хлопці-волонтери завезли жінку з дітьми у Носівку...

— Після переїзду ми стали на облік як внутрішньо переміщені особи, почали отримувати виплати, але ж їх мало для того, щоб почати облаштовуватися тут, — згадує Оксана. — Коли тікали від снарядів та бомб, було зрозуміло, що рятуємо свої життя. А далі як? Часом в такий відчай впадала через невідомість та неможливість щось змінити.

Всі навколо казали, мовляв, почекайте, ось закінчиться війна і тоді все зміниться. А що зміниться у мене, якщо я вже точно знаю, що домівки вже у мене немає. Звісно, я по-доброму заздрю тим, хто не жив під бомбардуваннями, не бачив і не чув усіх тих страхіть. А ми? Від початку війни й дотепер ми з нетерпінням очікуємо нові повідомлення з фронту — біль брав за Бахмут, за Лисичанськ, Сіверськ. Це ж наші, рідні місця, українські воїни боронять, здоров'я, життя свої кладуть...

Знаєте, я дуже вдячна усім людям, котрі допомагали нам з переїздом та облаштуванням, — розповідає Оксана. — Умови були хороші, і ставилися до нас переважно добре, але ж розуміли, що все це було тимчасовим. Тож нам треба було збирати себе, як то кажуть, докупи й починати нове життя. А як? Шукати житло, а для цього потрібні гроші. Виходити кудись на роботу, але ж трудова книжка разом усією бухгалтерією залишилася в підвалі нашого готельного комплексу «Дрімауд» — нам наказували не роз’їжджатися, мовляв, 3 червня новий сезон починатиметься. Хотілося вже й Влада на роботу прилаштувати...

Кажуть, що кожної людини на небі є янгол-охоронець, — розповідає далі Оксана. — Якщо це так, то для нас такими янголами у Носівці стала родина носівських залізничників Валентина та Володимир Мацьки. Відразу після переїзду в Носівку я вступила в одну з місцевих інтернет-спільнот, фасилітаторка якої Алла Чайка разом з іншими волонтерами допомагали таким, як і ми, переселенцям облаштовуватися на новому місці (на той час сюди приїздило чимало східняків). Ця сім’я взяла нас під своє крило. Вони і зараз для нас рідніші за рідних, за що ми завжди будемо їм вдячними. Спочатку забезпечили посудом, постільною білизною, навіть меблі свої віддали. Згодом знайшли нам нове житло, спочатку у Носівці, а пізніше у Ніжині...

Зараз Оксана вже не виглядає пригніченою, як це було під час нашої першої зустрічі кілька років тому. Після кількамісячних пошуків своїх колишніх співробітників, розкиданих, вважай, по всій Європі, та тривалої переписки з ними, жінку нарешті розрахували з «Дрімвуду», й вона змогла легально влаштуватися на роботу — працює оператором на лінії у колективі Ніжинського консервного заводу. Там же трудиться й Владислав. Софія наразі продовжує навчатися у дев’ятому класі ніжинської гімназії №6. Поки що живуть на орендованій квартирі, але дуже хочеться власного житла.

— Пам’ятається, наприкінці нашого попереднього інтерв’ю Ви, Оксано, зізналися мені, що дуже хочете додому. Хоч на трішки, хоч на кілька днів. Зараз Ви не змінили своєї думки?

— Туди, де минула значна частина твого життя, де ти народилася, зросла, де були рідні й близькі люди, думаю, думками летітимеш завжди. Але є ще дуже болюча й жорстока реальність: твого дому вже немає. І вже не буде. З цим треба змиритися і йти далі, налаштовуючись на нове життя, підлаштовуючись під нові реалії. По факту, ми ж і зараз вдома. В моїй вільній і незалежній Україні, у цьому затишному, чистому та впорядкованому місті з дружелюдними й працьовитими людьми, де з розумінням ставляться до мене, російськомовної, й до моїх намагань перейти на українську мову й прагнення забезпечити мирне й спокійне майбутнє для своїх дітей...

Джерело: газета "Вісті", Катерина Гавриш

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)