Довгожителька Ганна Горбач з Сергіїївки розповіла про своє життя

Ганна Горбач

Розповідати про довгожителів — це моє читати підручник історії, в якому сторінки життєпису однієї людини чи родини сплітаються в історичний роман країни. Історії найстаріших людей — це не просто сухі факти про вік, а справжні саги, сповнені боротьби, любові та сили духу, яка не полишає їх і по сьогодні. Дев'ять десятиліть для світу, країни чи маленького села — дріб’язок у просторі часу, а дев’ять десяти літ для людини — це безліч пережитого сумного і радісного, це глибока криниця літ, в якій збереглася життєдайна сила.

Ганні Омелянівні Горбач з Сергіївки дев’яносто два роки. Часто про довгожителів говорять, що, мабуть, легке життя далося їм, не зазнали бід і турбот. Аж ні. Буває, швидше, навпаки: життя так загартує, що і труднощам не підкосити людину — вистоїть. Це дерево, що вкорінилося і прижилося, за негоди, буревії не зламають, як би не намагалися.

СПОГАДИ З ДИТИНСТВА

Люди, що пережили тридцять третій, сорок сьомий роки минулого століття, не можуть не говорити про них, розповідаючи про своє життя. Тож і Ганна Омелянівна перебирає пам'яті, мабуть, найтяжче — зі спогадів про дитинство. То були сумнозвісні часи голодомору.

Розповідає, як мати спасала сім’ю, підриваючи ще молоду картоплю. Викидала личку, притоптувала землю, а там голодом підростала знову картопля. Як молилися на корову, залишалася єдиною годувальницею у родині.

Паніше Ганна бувало докоряла матері, мовляв, народила мене у тридцять третьому, то тепер я весь вік голодуватиму... Але життя розпорядилося інакше і подарувало дівчині такого чоловіка, що не лише родину міг прогодувати, а й слави хліборобської мав на всю країну. Але про чоловіка — трохи нижче.

Сама ж не лінувалася ніоли в житті. Та й хіба можна по-іншому в селі? Тепер вона з гордістю каже: не надіялася на чоловікову славу і чоловікові заробітки, а й сама має сорок років трудового стажу.

— Мій життєвий робочий час розпочався з продавчині одягу в селі. А потім у 1953-54 роках ще й викладала математику в 5-6 класах в селі Нетижино. Дарма, що освіти спеціальної не мала, та добре знала предмет. На той час, коли не вистачало по війні кадрів, таке було можливим. А потім, згадує Ганна Омелянівна, 21 рік пропрацювала швачкою в сільському швейпромі.

ЧОЛОВІК

Вона ще була семикласницею, а Михайло Горбач пішов служити в армію. Було то вже по війні, налагоджувалося мирне життя в селі. Та мине небагато часу, і їхні життєві доріжки поєднаються з двох сергіївських стежок — до одної щасливої дороги, що взяла свій початок у далекому 1965 році. Невдовзі народилися діти — син Віталій і дочка Валентина. Михайло працював спочатку комбайнером-механізатором на машинно-тракторній станції (МТС так тоді називалася), згодом у колгоспі імені «Правди» в Сергіївці.

І саме в той час приходила слава, та неабияка, до чого — не вдовзі про трудові подвиги Михайла Івановича Горбача заговорили на Прилуччині, потім в області, і в столиці тодішнього Радянського Союзу.

Ось як описує трудовий шлях Михайла Івановича Горбача сучасна українська «Вікіпедія»:

Михайло Іванович Горбач
(нар. 19 листопада 1929, село Сергіївка, тепер Прилуцького району Чернігівської області) — український радянський діяч, Герой Соціалістичної Праці (1968), комбайнер колгоспу імені «Правди» Прилуцького району Чернігівської області, депутат Верховної Ради УРСР 7-9-го скликань.

З 1940 р. — комбайнер Яблунівської машинно-тракторної станції Прилуцького району Чернігівської області. Освіта середня спеціальна. Закінчив Дігтярівське професійно-технічне училище Срібнянського району Чернігівської області.

З 1958 р. — комбайнер колгоспу імені «Правди» села Сергіївки Прилуцького району Чернігівської області.
У 1968 році за успіхи в обмолоті жита, гречки, проса і кукурудзи Михайлу Івановичу Горбачу присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці з врученням золотої Зірки і ордена Леніна. В радянські часи то була найвища нагорода.

У 1970-х роках отримав орден Жовтневої революції і Трудового Червоного Прапора, медалі і численні інші нагороди. У тій чоловіковій славі дружина не ховалася, ростила дітей, берегла родинний дім.

— Мій чоловік працював, а я виховувала дітей і всю господарку тримала на собі. А він з ранку до ночі в полі, а потім ще вісімнадцять років був депутатом Верховної Ради Української РСР, повністю віддавався роботі, за що має державні нагороди.

Жінка, хоч і скромна, не хизується заслугами чоловіка, але з сумом на очах говорить, що Михайла Івановича немає вже 23 роки, а вона береже йому вірність і пам’ять про нього.

РОДИНА

— Дітей допомагала няньчити мама, за що я дуже вдячна, адже на мені трималася майже вся домашня робота, — згадує Ганна Омелянівна.

Так і сплинули літа у сімейних турботах, у роботі.

Настав час, і син одружився. Народилися у нього дві доньки — Оксана і Оленка. Молода родина тоді вже мала житло, син отримав його як ліквідатор на Чорнобильській АЕС. Не помітила, як і внуки з’явилися, а потім лелеки принесли і першого правнука. Пригадує, як на крилах радості летіла в Київ, щоб потримати на руках першого правнучка Назарчика. Зараз Назару вже 20 років, а в його маленької сестрички Марії — лише 9 років.

У доньки Валентини Михайлівни два сини — Ігор та Олег. Ганна Омелянівна з великою теплотою говорить про всіх членів своєї родини. У свої 92 роки вона має чотирьох внуків і п’ятьох правнуків.

Горджуся дітьми, бо вони ніколи не вихвалялися батьковими нагородами, а намагалися бути вихованими, навчатися, щоб батькам не було соромно. Саме за відданість до роботи на землі Михайла Івановича нагородили безкоштовно автомобілем «Москвич», а вже пізніше мав купити «Волгу» за власні кошти. Навіть є фотографія біля машини: моя мама, я, чоловік і донька. Оскільки Сергіївка далеко від Прилук, то це був прекрасний засіб для пересування, а також поїздок до кумів у Пирятин.

— Як Ви зараз справляєтеся самі?
— Влітку пересуваюся по двору на милицях. Щоправда, був випадок, коли впала і не змогла піднятися. Якось доповзла до літньої кухні, там був телефон. Невістка зателефонувала сусідці (вона в цей час плела сітки для солдат), прибули син та чоловік. Підняли мене і провели в хату, на ліжко. Трохи відлежалася, помазалася мазями, і все добре. Лежати немає коли, бо господарство — чотири курки, півень, котик. В лісі всі хочуть їсти. Жита нарвати куркам на городі — доламала ось цей візочок, і тримаюсь, і дрова довбати до сходів можу. Кожного вихідного приїздять діти, внуки, чергують. Привозять продукти, прибирають у хаті, допомагають на городі. А от по хліб, до магазину — одну сама. Левка виїздить із Сухолісок, то мені телефонують. З Крутяєвярівки телефонують, що ведуть пенсію, а доставляють прямо в хату.

— Що Вас радує у житті?
— Радує те, що я вмію користуватися телефоном і за день отримую багато дзвінків, як від дітей, онуків, так і від подруг. На жаль, стає все менш.

Навіть поминати чоловіка 31 жовтня, не було кому роздати гостинці, хоч підготувалася.

— Бачу, що Ви дуже любите квіти.
— Так, любов до квітів маю ще з дитинства. Деякі заношу до хати, щоб перезимували і добре зросталися. Діти хочуть мене забрати до себе, але я боюся, що будуть тут чужі швстати, адже все наживалося важкою працею. Ось фотографія, яку зробили на моє день народження. Бачите, ми велика і дружна наша родина.

У дружньому гурті родичів на фото бачу, як радіє за свою сім’ю, за рід Ганна Омелянівна, адже виростила дітей і передала їм приклад зразкової родини.

А наостанок фотографую Ганну Омелянівну на фоні її улюблених осінніх квітів.

Джерело: газета "Прилуччина + Прилучаночка", Ольга Легейда

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)