Де легше вижити – у місті чи в селі?

Письменник Андрій Кокотюха (наш, з Чернігівщини) вважає: «Найполулярніші висновки прихильників руху назад від цивілізації — до стояння раком над картоплею:

1. Ті, хто купують картоплю, можуть це собі дозволити, бо вони — міські нероби. Саме в містах найбільша кількість тих, хто х... оббиває груші. А в ледарів, як відомо, найбільше грошей з повітря. Тому ті, хто витрачає час на саджання-копання картоплі, — найпрацьовитіші люди планети. Але бідні, як усі роботяги.

2. Робота на землі — це наші українські традиції, а хто цього не робить — манкурт і взагалі див. пункт 1. При цьому забувається, що слово «робота» означає оплату цієї праці. Робота для заробітку. ...

3. Ми — цивілізовані, ви що, пане Андрію. Але наші батьки... Ну, ось ми їм і тойво. ...

4. Так це ж робота на землі! Це ж сакральне, це наша природа. ... В’ятрович питає, коли помре совок. Одна з відповідей: коли картоплю будуть вирощувати фермери» (... означає скорочення. Тобто подаємо цитату не повністю).

Один з висновків: досі маємо чіткий поділ на міських нероб і сільських роботяг. Причому і в містах є сільські роботяги, які при кожній нагоді поспішають на грядки, на картоплю, на сіно, і в селах — міські нероби, які не сіють, не жнуть. Кожної весни, коли починаються городи, тема загострюється. Ким легше бути: «неробою» чи «роботягою»? Де легше вижити: у місті чи в селі?



Пенсіонеру – у селі, роботящій молоді – у місті

Тетяна Кулик, пенсіонерка, Бірки, Чернігівський район:

— Пенсіонеру на пенсію в місті не прожити: тільки за комунальні скільки платити! Ми за що платимо: за світло, 50 гривень — оброку на сільраду, на зиму купуємо дров (причіп нерубаних — 2000-2500 гривень). А в місті ого, скільки! Тільки за газ. А ще ж їсти щось купити треба. То краще мати свій город у селі, якусь курочку. Звичайно, не без допомоги дітей. По собі знаю: як обробив город — то маєш що їсти. Засаджуємо 30 соток. З них сім-вісім — картоплі (свиней не тримаємо, то багато не треба), буряк-морква-капуста, помідори-огірки, решта — пшениця і ячмінь. Зернові — для птиці. Молоді, певно, легше в місті, бо в селі влаштуватися на роботу важко. Та в місті легше тільки роботящим, котрі хочуть і знаходять заробіток.

Треба мати бізнес

Олег Козаченко, водій, Чернігів:

— Зараз важко хоч де. У місті такі зарплати, що без допомоги села не прожити. Батьки передають продукти — жити можна. А як сам на собі все тягнеш, то сутужно. Мені з села передають і яйця, і картоплю, і м’ясо. Щоб гарно жити в місті, треба мати свій бізнес. А бізнес без стартового капіталу — неможливо. Замкнуте коло. Тому зараз багато хто іде на заробітки. І я про Польщу подумую. У розвинених країнах — хоч у місті, хоч у селі — заробити можна.

Однаково важко

Надія Галковська, кавалер ордена княгині Ольги, вчитель вищої категорії, автор слів пісні «Козачка», депутат Чернігівської райради. Живе у Чернігові, 30 років працює у селі Рудка Чернігівського району вчителькою:

— У селі у більшості — побутові труднощі. Городи, худоба, догляд за обійстям. Води з колодязя принести, дров нарубати, самому відремонтувати техніку, якщо вона є. Не вистачає чогось — треба їхати у місто. Витрачати на це час, гроші.

Містяни менше фізичних зусиль докладають у побуті, але мають труднощі по оплаті комунальних послуг. Беззаперечна перевага сільського життя — свіжі продукти. Перевага міського — доступність товарів та послуг, якщо, звичайно, є кошти на них.

Працьовитий виживе всюди

Тамара Матухно, пенсіонерка, Прилуки:

— У місті зарплати більші. Якщо є дача чи рідня у селі, людині, яка трудиться, вижити легко. Заробить і на хліб, і до хліба. У селі вижити простіше. Якщо не ледачий, то картоплі, овочів можна виростити чимало. Не у всіх є гроші на корову чи порося. Проте курей і кролів можна тримати. Купив квочку з курчатами — і паси їх. Жменю кукурудзи, проса, вирощених на городі, сипнув, вареної картоплі потовченої з кропивою — і діло буде. Малих кроленят купив (так дешевше), підросли — спарував. Трави у селі — рви не хочу.

Не вмієш косити, немає мужика — щодня по корзинці рви, суши, і буде вуханям сіно на зиму. А ще морква, картопля, буряк, капуста. І з двох соток городу можна досхочу всього наорати — і хазяйству корми будуть. Хто працьовитий, виживе всюди, а лежень нитиме: тяжко. Щоб його жаліли, на дурняк давали. Кому важко у місті, хай вертаються у села. І земля, і робота там усім завжди є.

Якби в село та міські умови…

Любов Пінчук, держслужбовець (управління статистики), Ріпки:

— Я особисто в місті не жила б. Сини залишилися в столиці, і я раніше вчилася у Києві, але мені там не подобалося. Багатоповерхівки «тиснуть», пригнічують. Може б, по молодості і звикла, але тепер, у 62 роки, мені у великому місті важко.

Заразу Ріпках живу одна в квартирі з усіма вигодами. Все як у місті. Є город невеликий, ділянка, мені хватає. І свіжими овочами та фруктами підмога, і для душі. Там у мене і полуниці, і смородина, і малина. Я сама дівчина з села, з Осняків. Люблю їздити на велосипеді (об’єкт роботи у мене — Добрянка), ліс за кілька метрів. Тут і дихається легше, ніж у місті. Мене всі знають, я всіх знаю. Звичайно, у забитому селі, де нема ні води, ні газу, ні школи, ні магазину, і до лікарні не доберешся, вижити важко.

«І день, і ніч напоготові»

Микола Сова, 62 роки, Короп, фельдшер «Швидкої допомоги»:

— Якщо робота є і зарплату платять, то легше у місті. Бо село забите трудом. Наче картоплю посадив — уже з голоду не помреш. Та до картоплі потрібні руки, сили і здоров’я.

Я дев’ять років у сільському ФАПі пропрацював. Один фельдшер на все село. Робота не з легких. І день, і ніч напоготові. Ще й на всі руки майстер. Треба і з маленькою дитиною впоратись, і з 90-річною бабусею. А на «Швидкій допомозі» зміну відробив — і вільний.

Було б житло, зразу б у місто переїхали

Анатолій Вербенський, Попівка, Новгород-Сіверський район:

— Було б своє житло — у місто переїхали б, не жалкуючи. Школу в минулому році закрили, поштового відділення років 5 як нема. Нашій донечці ще два роки. А школярів з села возять у Печенюги. Дорога розбита, автобус ламається. Я водій, 42 роки. А роботи в селі зовсім нема. Колись робив у колгоспі. Зараз землю обробляє інвестор з Прилук. Техніка — їхня, робочі — їхні. З Попівки тільки трьох чоловік на роботу взяли: комірника і сторожів. Працює жінка, листоношею. Тричі на тиждень їздить у поштове відділення в Лизунівку, за 5 кілометрів від нашого села. А я на господарстві: тримаємо три корови, поросят, обробляємо город. Була конячка — змарніла. Продали. Ще грошей позичили — купили «китайця». Сільська праця важка.

Сестра дружини з чоловіком років чотири тому виїхали з села. Купили дачу в Старому Білоусі, влаштувались обоє на роботу в Чернігові. Кличуть нас, але за останні роки дачі подорожчали, придатна до житла коштує 7 тисяч доларів. А в нашому селі хорошу хату й за 30 тисяч гривень ніхто не купить. Не кажучи вже про нашу.

Тижневик «Вісник Ч» №19 (1618), 11 травня 2017 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (2)