Свої полотна Федір Романов пише не руками і навіть не ногами

24 серпня. Село Дослідне Носівського району. У залі на дивані навпроти настінного телевізора сидять двоє чоловіків і весело, з коментарями дивляться військовий парад у прямій трансляції. Один закутався в жовто-блакитний прапор. Це 28-річний Федір Романов, художник. Інший — його друг дитинства Василь Ланцев, приїхав у гості з Києва. Придивляюсь: в них обох маленькі, викручені руки й ноги.


Кіра, Федір та Олена Романови

Перший документ — свідоцтво про сирітство

— Народився я в Одесі, — розказує Федір. — Лікарі виставили діагноз артрогрипоз* (вроджена атрофія верхніх і нижніх кінцівок). Батьки відмовилися від мене ще в пологовому. На другому місяці життя з суду прийшов офіційний документ, що я сирота.

Від батьків залишилось тільки прізвище.

До чотирьох років тримали в будинку малятка «Дзвіночок», потім переправили в Цюрюпінський дитячий будинок. Тепер це Олешкинці Херсонської області.

Після 18 років могли відправити в геріатричний будинок. Але Федір поїхав вчитися в Луганське училище для дітей з вадами розвитку. Разом з другом Васею.

— Ще в інтернаті я навчився писати. Затискав ручку між пальцями. Там всі писали, хто як міг: той затискав руку між культями, той зубами, той ногою. Рук нема — затискай між бородою і передпліччям і пиши. З нами не церемонились. Важко, але треба було вчитися виживати.

Під час розмови Федір час від часу спускається з дивану, допомагаючи руками. Пересувається на колінах. Інвалідна коляска стоїть складена за дверима. Каже, на ній — тільки надвір. Може їхати й сам, штовхаючи ногою.

— Ходити так, як зараз, навчився не зразу. В інтернаті спочатку скакав на п’ятій точці. Пересуватись же якось треба було.

— А як же няньки, коляски?

— У групі 25 чоловік, і одна нянька на всіх. Хочеш на вулицю — хоч скачи, хоч повзи чи перекочуйся. Скакав я на попі. Тоді побачив хлопця, старшого. У нього діагноз ДЦП, і він навчився ходити на колінах. А я що, не зможу? І навчився, років у 12-13.

— З дитинства кожному заводили ощадкнижку і до 18 років туди йшли гроші. По виході з інтернату, в 18 років отримали по 5 тисяч гривень.

«Я — художник, навіщо мені той менеджмент?»

— В училищі давали стипендію, 550 гривень. Як сиротам. І раз на півроку грошову (700 з лишнім) і гуманітарну допомогу.

Кращі студенти були ще й стипендіатами канадської стипендії в 800 гривень щомісяця. Йшла від тамошньої організації «Нове покоління». Я отримував. Грошей тоді вистачало, — хвалиться Федір.

Потім закінчив ще й курс Луганського педуніверситету ім. Шевченка на менеджера малого й середнього бізнесу.

Потім одружився і навчання покинув.

— Чому?

— Навіщо мені менеджмент, коли я художник, пишу картини?

Ще як закінчив училище, переїхав жити до Лєнки.

«Дівчина є? Нема. Будемо зустрічатися»

— Я сама знайшла собі чоловіка, — весело заявляє 35-річна дружина Олена Романова.

— Ми навчалися в одній групі: я, Федя, Лена, — згадує Василь. — Дівчата мене оточать вічно і про Федю розпитують.

— Мав такий успіх у дівчат?

— Можна сказати що й так, — погоджується Лена. — Він був душею компанії. Федя мені зразу сподобався. Як людина, — уточнює. — Зрозуміло, зразу перепитала у друга: може, в Феді вже є хто? Нема. Почали зустрічатися.

Звичайно, пропозицію одружитися мені Федя зробив. Я ж не скажу: «Давай, бери мене в дружини і йдемо до мене жить!»

— Уже 10 років разом. Жили у її мами. Прийняли мене нормально. Коли зрозуміли, що я не збираюсь чекати милості ні від кого. Був ще вітчим, але йому довелось піти. Ми почали будівництво. Пристроїли кімнату до тещиного будинку, кухню, туалет. Обоє працювали на фірмі. Народилась Кіра.

Поки говоримо, до Федора не раз підбігає доця.

— Не страшно було народжувати?

— Будь-яка мати переживає, — каже Олена. — Я не виключення.

— А я був упевнений, що все буде добре. В сім’ї має бути тільки один урод (жартує). В моїй сім’ї до мене таких вад не було. І після брат народився нормальний.

Та хоч яким би воно народилося — це наша бажана дитина, і я б від неї ніколи не відмовився, — каже Федір.

— Пізніше місцева влада виділила нам будинок. Без вікон, без дверей, без печі, води і газу. Із великим боргом по світлу. Там довгий час ночували бомжі. Але стіни цегляні, фундамент хороший. Центр Лутугіна. Вирішили відбудовувати. Повивозили звідти сміття. Провели воду. Вставили двері. А вікна не встигли — почалася ця «страхомудина», війна.

«Обидві сторони «хороші». Грабували всі»

— За кілька кілометрів від нас — поле перейти — і Луганський аеропорт. Тож мимо нас і «гради», і гармати, і танки. Алкаші-наркомани з автоматами.

Обидві сторони «хороші». Спочатку ті приїхали з Майдану, «Правий сектор», чіплялися до людей: «Чого ти в російський магазин йдеш?», «Чого ти ляльку «Машеньку» купуєш, вона ж російська?» А куди мені йти, тут іншого нема.

Потім приїхали ті алкаші-нарики, захопили Луганську СБУ. І всі встановлювали свої порядки, всі грабували. А влада дозволяла, мовчки спостерігала.

Я противник війни. Противник безчинства. Патріот, ношу прапор України. Але не кричу, який я герой.

У мій будинок там снаряд бахнув.

Біля тещиного будинку міну знайшли в піску.

Спочатку ми ще сподівались, що заспокоїться.

У середині травня почали бомбити аеропорт. Я сказав: треба вибиратися звідси, це років 10 ще не заспокоїться.

Теща поїхала в Харків до родичів. А ми — в Київ. Місяць жили у знайомих. Зрозуміли: допомоги від держави не буде. Почали шукати самі.

Купили дві кімнати, пристроїли ще дві

Спочатку знайомі пустили на свою дачу в село Ставок Носівського району. Але зимувати там не можна. Ми звернулись в сусідню сільраду. Попросили підшукати квартиру. Голова сказав: пустих будинків нема. Дав 1100 на дрова. Привезли непорубані. Начальник відділу Носівської науково-дослідної станції Анатолій Боженко прийшов зі своїм кумом, порубали.

Доки не було житла, нам платили дві тисячі «біженських» на сім’ю. Відправили Кірку в садочок в Дослідну. Там дізналися, що продається частина цього будинку. Заселилися як квартиранти, потім викупили.

Тут були дві кімнати і кухня. Хазяїн допоміг зробити хатній туалет: наші матеріали, його робоча сила.

Потім ми пристроїли ще кімнату, коридор і художню майстерню. Тут ще будувати й будувати. Звичайно, не я особисто бетон мішав. Допомагали друзі — волонтери, спонсори, з якими ще в інтернаті познайомився і вже після інтернату, приятелі. Наймали будівельників. Будинок 30-х років побудови. Дерев’яний. Пандус самі залили, так вже другий раз переробляти треба.

— Звідти їхали — все залишили. Одна сумка і ми, — згадує Олена. — Люди тут перший час допомагали: картоплю, закривачку приносили. Навіть так було: під дверима залишить і піде.

Коли Федю показали по телеканалу «ZIK», люди з Носівки приїхали з подарунками. Тепер ми дружимо. Не обов’язково подарунки... — розмірковує Лена.

— Та ні, не помішають, — чутно смішливий Васин коментар з дивану.

— Нє, я тоже люблю, — весело піддакує Федя.

Чоловік має заробляти

У Федора перша робоча група інвалідності. В Луганську працював за спеціальностю, дизайнером. Легально, офіційно, в фірмі «Гермес Лайн». Робив написи, оформлював серветки. Комп’ютерній графіці навчився у вузі.

— Ми не можемо сидіти на попі і чекати манни небесної, — говорить.

Зараз Федір отримує соціальну допомогу 2100 гривень. Олена поки що не працює.

— На такі гроші, звісно, не розживешся, — каже Федір. — Тому малюю. На замовлення. Звідси електричкою можна швидко доїхати до Києва. Але щоб піднятись на неї, потрібна допомога двох чоловіків. Прошу пасажирів. Коли їдеш з Києва, мають надавати двох працівників вокзалу.

Дружина завжди супроводжує.

— Якось спізнився на електричку, — згадує Олена. — Нічого, доїхав сам.

Федір пише картини маслом на полотні. Пензлик тримає зубами.

— Полотно малюю повністю сам, — каже Федір. — Лена допомагає тим, що дістає та розкладує фарби, кріпить полотно. Фарби мішаю сам. Не люблю, як під час роботи за мною хтось спостерігає, навіть Кіру виганяю з кабінету.

Продавати роботи допомагають друзі з Києва. Організовують виставки, аукціони. В минулому році робили, коли ми газ переварювали. Шукають шляхи збуту. Сам знаходжу покупців через соцмережі. Акцент робиться на техніці виконання картин. Звичайно, зубами це важче.

Найдорожча картина, яку продав на сьогодні, коштувала шість тисяч гривень.

«Батьки казали, що були молоді. Каялись»

— Батьків розшукати ніколи не намагалися?

— Їх розшукали медики, коли думали, що я помираю. Треба ж комусь ховати.

У 14 років у Федора виявили лейкоз. Рак крові.

Усе почалося з носової кровотечі, яку ніяк не можна було зупинити. Після аналізу виявилося, що кров не згортується.

Потрапив до Херсонського обласного онкодиспансеру. П’ять місяців тривала перша хіміотерапія. Потім другий курс, трохи менше.

У лікарні були хворі діти різного віку. Одні помирали, приходили інші. І всі лежали з батьками, а Федя — сам.

Батьків 14-річного Феді відшукала керівник німецької громадської організації, що допомагала лікарні. Думала, підтримка рідних людей допоможе краще за ліки.

— Приїхали?

— Приїхали. Поплакали й поїхали. Пояснювали, казали, що були молоді. Каялись, божились. Не пам’ятаю, що ще казали, мені не до розмов тоді було. Зрозуміє тільки той, хто знає, що таке хіміотерапія. Лежав і помирав. Батько пропонував здати кров. Я відмовився.

Ні, вони не алкоголіки, не наркомани — абсолютно нормальні люди. Навіть заможні — є будинок в Ільїчевську Одеської області. Мабуть, переживали, що я буду на нього претендувати, коли пізніше, вже як вчився в училищі, неждано заїхав до них в гості. Тоді мельком побачив і молодшого брата Сергія. Менший на рік. Нормальний, без патологій. Хотів з ним познайомитись. А батьки так налякалися і напружено себе вели, що я скоро поїхав.

А тоді лейкоз я таки поборов. До 18-ти щорічно проходив обстеження. Як повернувся в інтернат, писав батькам листи. Без відповіді.

Я телефонував їм інколи, щоб не забували, що в них є син. Двічі вони приїжджали. Перший раз, як народилась Кіра. Це було ще в Луганську. Приїжджали з ночівлею. Другий раз вже сюди, я запросив, як тільки купили цей будинок.

Після цього спілкуватись припинили. Бо батько почав мене виховувати. Вів себе так, наче всім в житті я зобов’язаний йому. А де ж ти 24 роки тому був? Я поставив його на місце. Батько образився. Коли людині говориш правду, вона ображається. Переночували й поїхали. Більше навіть не телефонуємо.

— А мама?

— З мамою ми по душах ні разу не говорили. Я, як хлопець, більше до батька тулився. Але зрозумів, що з його боку лукавства багато.

На життя ми не скаржимося. Аби війни не було ні тут, ніде, а все інше переживемо.

* Важке вроджене захворювання, вада розвитку, при якому спостерігається недорозвинення м’язової і нервової тканини, суглоби стягнені, не можуть згинатися-розгинатися повністю. З викривленням суглобів. Внутрішні органи при даному захворюванні, як правило, не вражаються, відзначається живий і здоровий інтелект.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №35 (1686), 30 серпня 2018 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (3)