Одні вже зустрілись, інші ще чекають

66-й обмін полоненими стосується окремих категорій військовополоне­них, зокрема віком до 25 ро­ків, важкопоранених і тяжко­хворих. Минулого тижня чо­тири дні чернігівська лікарня приймала групи звільнених із полону. Їх остаточної кіль­кості до кінця обмінного про­цесу не називають.

Визволені 12 червня українці — це представники рядового і сер­жантського складу, серед них — за­хисники Маріуполя, які перебували в полоні більш ніж три роки. Части­ну з визволених вважали зниклими безвісти. Більшість звільнених 14 червня — офіцери, деякі з них мо­лодші за 25 років. Значна частина з них також потрапила в полон під час оборони Маріуполя у 2022-му. Більшість визволених мають важкі поранення і тяжкі хвороби.

Несила дивитися, якими укра­їнські воїни повертаються з росій­ських катівень: виснажені, худющі, зі зламаними руками, лежачі, хтось без однієї або й без обох ніг, хтось без ока... Щоразу «швидкі» й авто­буси з визволеними уздовж траси і на подвір’ї лікарні люди зустрічають вигуками: «Вітаємо вдома!», «Дяку­ємо!», «Ви — наші герої!» Жінки в натовпі плачуть, шепочучи: «Ще зо­всім діти.» Бо в ці рази поверта­ють наймолодших захисників. Так, Георгієві зі Слов’янська, якого звільнили 14 червня, 21 рік. Жур­налістам він розказав, що йому в полоні відрубали вказівний палець — мовляв, «він тобі більше не зна­добиться».

Одні визволені, нахиливши го­лови, мовчки швидко проходять із транспорту в приміщення лікарні. Інші (навіть деякі з тих, кого про­возять на кріслі колісному чи но­шах) махають зустрічаючим, дя­кують, усміхаються, намагають­ся подивитися на портрети зни­клих безвісти, які їм простягають згорьовані рідні, забирають ці фо­то із собою, обіцяючи в спокійній обстановці переглянути і надати якусь інформацію.
Також у кілька етапів провели репатріацію (повернення) тіл. 16 червня відбулась завершальна частина репатріаційних заходів.

«В Україну повернуто ще 1245 тіл, які, за твердженням росій­ської сторони, належать україн­ським громадянам, зокрема вій­ськовослужбовцям. Таким чином, Україна отримала 6057 тіл у меж­ах стамбульських домовленос­тей, — повідомив Координацій­ний штаб з питань поводжен­ ня з військовополоненими. — Слідчими правоохоронних органів спільно з експертними установа­ми МВС будуть здійснені всі необ­хідні експертизи і проведена іден­тифікація репатрійованих тіл».
Сподіваємося, всіх наших по­леглих буде опізнано і поховано з усіма почестями, як вони того за­слуговують.

ДОЧЕКАЛИСЯ!

Щоразу зустріч наших визво­лених із полону — це водночас і спільна радість за тих, хто доче­кався, і спільний сум за тих, хто ще лишається в невідомості. Так, без­межно тішимося за деяких земля­ків, які вже побачили свого сина, брата, племінника прямо на цих зу­стрічах у Чернігові. Завдяки теле­журналістам відеокадри їхніх пер­ших обіймів облетіли всю Україну. 12 червня прикордонника з Горо­дні Сергія Дудка пригортали до себе тьотя і двоє дядьків. Захисник Маріуполя пробув у полоні 3 роки і 2 місяці — із 12 квітня 2022-го.

14 червня зворушили кожно­го присутнього і міцні обійми та примовляння чернігівки Любові Паншиної до сина — також захис­ника Маріуполя і теж Сергія: «Ми­ленький мій, Серьожечка мій! Си­ночок, любий, рідний мій! Госпо­ди, спасибі тобі! Господи, ми раді, раді, раді, раді! Не плач, синочку, не плач, мій рідний! Ми тебе чека­ли! Ми з тобою тепер не розлучи­мося вже ніколи в житті! Мій рід­ненький! Моє серце, рідне моє сердечко біля мене б’ється!»

Сергія Паншина, який пробув у полоні 3 роки і місяць, зустріча­ли разом із мамою брат Максим зі своєю дружиною і синочком та тьотя.
Скільки ще наших земляків із Чернігівщини звільнено і кого са­ме, поки що офіційно не повідо­мляють. Тож і ми не поспішатиме­мо оприлюднювати імена. Адже обмін має продовжитися. І ми тримаємо кулачки за всіх, хто так сильно чекає!

В ОДНІЙ РОДИНІ - ТРОЄ ЗНИКЛИХ БЕЗВІСТИ

Серед них є ті, хто отримав промінці на­дії, що ось-ось привезуть і їхніх рідних або що вони хоча б живі. Як-от 50-річна Ната­лія Шестак. Вона на обміни ходить разом із двома дочками, онуком і племінницею, адже в її родині — аж троє зниклих безвісти.



— Мій чоловік Володимир Анатолійо­вич Шестак (зараз йому 55), чоловік моєї племінниці Наталії Дмитро Лесун і зять — доччин чоловік Олександр Руденок.

Володя був водієм. Із перших днів повномасштабного вторгнення взяв до рук зброю і пішов захищати рідний Чернігів. Ра­зом із Наташиним Дімою. Вони разом слу­жили і разом зникли на Покровському на­прямку. Востаннє я з чоловіком говорила 25 серпня 2024 року, а 26-го мені повідо­мили, що він зник безвісти.

— 10 місяців не було жодної інформа­ції, що з татом, — каже старша дочка Шестаків, 30-річна Тетяна Дідусенко. — На по­передньому обміні звільнені хлопці впізнали його за фото. А 10 червня ще один визво­лений, Саша (я навіть не знаю, звідки він), сказав, що бачив тата два дні тому в росій­ській колонії, з ним усе нормально. На на­ше запитання «Як він?» відповів, що міцний.

— Аби він у нас таким не був, то не взяв би зброї до рук, — сумно усміхається Ната­лія Анатоліївна.

Її молодша дочка, 27-річна Альона Ру­денок, чекає і на тата, й ось уже понад 5 мі­сяців на чоловіка.

— Востаннє ми спілкувалися 30 груд­ня. Саша мені подзвонив спочатку вранці, а потім іще об 11-й вечора, сказав: «Ми ви­їжджаємо на завдання. Не хвилюйся, мене відправляють не на «нуль», а на блокпост, днів на шість. Потім я з тобою зв’яжуся». Але на зв’язок він так і не вийшов, а 13 січ­ня вже цього року нам прийшло сповіщен­ня, що Саша вважається зниклим безвісти з 1 січня. Теж на Покровському напрямку.
Альонин старший синочок, 7-річний Кіріл (молодший, якому немає і двох років, за­лишається вдома), упевнений: тато з діду­сем і дядьком Дімою повернуться одночас­но. Дай Боже, аби ж якнайшвидше!

Так само з кожним новим обміном укрі­плюється віра в краще чернігівки Тетя­ни Пономаренко, яка чекає на чоловіка — Миколу Вікторовича Дзюбу, 1981 ро­ку народження. Він повернувся із заробіт­ків у Польщі, щоб захищати рідну землю. Зник безвісти 2 вересня 2024 року в Нью-Йорку на Донеччині.

— 10 червня вийшла медсестра і по­кликала мене. Сказала: один зі звільнених хлопців довго роздивлявся фото мого Колі і сказав, що точно був із ним у Суходольській колонії в Луганській області. Я попро­сила передати йому мій номер, сподіваюся, він зі мною зв’яжеться. Це вже вдруге хоч якась звісточка: у другий день обміну «1000 на 1000» один хлопець теж сказав, що бачив мого чоловіка в полоні, тільки не знає, де він і що з ним. Дев’ять місяців я була в невідо­мості, тепер у мене є надія.

НІЧОГО НЕ ДІЗНАЛИСЯ

На жаль, багато кому з тих, хто теж їз­дить на обміни в надії почути щось про свого близького, не вдалося нічого з’ясувати.

Раїса Кияшко шукає 43-річного бра­та — Ігоря Володимировича Булденка з Кучинівки Сновської громади. Тримає прапор із його портретом разом із дочкою Анастасією.

— Ігор отримав повістку 16 грудня 2024­го, а безвісти зник 27 березня цього року на Курському напрямку. Неодружений, дітей немає. Його, крім нас, чекають мама, молод­ший брат, інші сестри (нас усіх шестеро).

Крістіна Власюк із села Чайкине Новгород-Сіверської громади чекає на чо­ловіка — Євгенія Сергійовича Власюка, 2001 року народження.

— Він завжди хотів бути військовим. На­вчався у Чернігівському льотному училищі, потім пішов на строкову службу, далі — в Ін­ститут Національної гвардії України. Вчився, а вже під час війни підписав контракт. Я по­вністю підтримала його вибір. Він захищав нас, свою країну. Вважається зниклим без­вісти із 14 жовтня 2024 року. Знаю, що він із побратимами їхав забирати полеглих хлоп­ців і потрапив під артобстріл поблизу Нью-Йорка Донецької області. Що було далі — не відомо. У нас є дочка Софійка, їй буде 10 місяців. Надіюся, ми дочекаємося нашого татка.

— Сфотографуйте і мій портрет, — про­сить Вікторія Лихограй. — Це мій чоло­вік, Анатолій Миколайович Лихограй. У серпні йому має буде 52 роки, родом із се­ла Марківці на Бобровиччині, там усі йо­го родичі. 16 вересня 2024 року його від­правили на завдання, 17-го їхня машина пі­дірвалася на міні. Як мені розказали, водій отямився, а в машині вже нікого не було — ні живих, ні тіл. Чоловік вважається зниклим безвісти.

Ми не вказуємо, у яких підрозділах слу­жили всі ті, хто вважається зниклим безві­сти, аби, не дай Боже, не нашкодити їм, як­що вони в полоні.

СІМ’Я ЗНИКЛОГО БЕЗВІСТИ МУСИЛА ТІКАТИ З ДОМУ

У дні обміну я постійно зустрічала цю родину. Помітила її, коли один із присутніх на обміні військових пригостив цукерками хлопчика. Поряд стояла жінка з портретом, на якому були фото й ім’я: «Помаз Міша Ми­хайлович» (саме лагідно «Міша», а ось на прапорі вже «Михайло»).



— Це мій чоловік, а це, — 37-річна Олена Помаз показує на задо­воленого хлопчика із солодощами, — його синочок Тимофій, йому 3 роки. 9 червня, у перший день цього обміну, він уранці проснувся і ка­же: «Де мій тато?» Дістав альбом із фотографіями, цілував татове фо­то, гладив його. Насипав на фото гречки — ніби годував тата. Міша зник 23 липня 2024 року, ось уже 11 місяців про нього нічого не відомо.

Чоловік родом із села Залізний Міст Семенівської громади. Отри­мав повістку у 2023-му, рік служив у Семенівці, де ми й жили. Двічі його відправляли в Гончарівське і повертали, бо був обмежено придатний (мав проблеми зі спиною). А коли їхав утретє, встав о четвертій ранку, зі сльо­зами поцілував малого і сказав: «Я обов’язково повернуся, дочекайтеся!» І ми чекаємо, бо він обіцяв...

Наче мало родині біди, так іще й мусили втікати з дому, бо їхнє при­кордонне місто ворог постійно атакує КАБами і дронами.

— У вересні минулого року я мало не загинула. Одного дня скупля­лася в центрі. Почула, що обстрілюють наше місто. Дзвоню — старший син від першого чоловіка Владик (йому 17) трубки не бере. Тут ме­ні кажуть: «Твоя хата горить!» Як?! У мене ж там двоє дітей, бабуся ле­жача! Це мамина мама, їй 93, вона вже рік не ходить. Добігаю із сум­ками на свою вулицю — аж правда, пожежа. Але то горіла не моя хата, а сусідська. Тимофійчик у кімнаті спав. Ми схопили його, сонного, ста­ли піднімати бабусю, всіх — у братову машину і тікати. Осколки сипалися на нас, по Владику попало, але, слава Богу, серйозно не поранило. Брат вивіз нас до тьоті Ніни (маминої сестри) на інший кінець Семенівки. Тимофій тоді так злякався, що довго не розмовляв, ось тільки не­давно почав потроху говорити...

Наступного дня, поки було тихо, я велосипедом поїхала купити йому молока. Заїхала додому і почула виходи. Забігла в погріб. Було два при­ходи неподалік. Коли я вийшла, щоб утікати звідти, прилетіло і вибухнуло в мене на городі. Мене контузило. Сусід побачив, що я лежу непритомна, а біля мене купа осколків. Дивом жоден мене не поранив. Може, врятува­ло те, що за чотири дні до того я покликала священника й він освятив хату і двір. Сусід не зміг мене відкачати, поїхав покликав моїх.. Прилетів брат, я якраз тільки очі розплющила. Він забрав мене до тітки, уже там викликали «швидку». Тоді я і вирішила виїжджати із Семенівки. Велике дякую голові громади Сергію Деденку і його заступнику Олександру Кравцову, що надали машину вивезти нас! Тепер ми — переселенці, живемо в модуль­ному містечку в Новоселівці під Черніговом.

Бабуся — Олена Галактіонівна Висоцька — переселенка двічі: її спочатку забрали з Леонівки (Семенівської громади. — Авт.), коли село бомбили. Привезли до нас у Семенівку — і звідти довелося втіка­ти. Зараз бабусю забрала до себе в Чернігів інша її дочка — моя тьотя Рая. Мої батьки і ще одна бабуся залишаються в Галаганівці на Семенівщині, не хочуть кидати своєї хати, хоч там і небезпечно — село теж постійно обстрілюють.

Я ж із дітьми їжджу на кожен обмін із надією почути якусь звісточ­ку про Михайла. У жовтні йому має бути 30 років. Надіємося, на ювілей він уже буде вдома!

Джерело: газета "Гарт", Аліна КОВАЛЬОВА

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)