За понад три роки війни Тетяна Бондаренко з Чернігівщини виготовила понад сто іграшок

Тетяна Бондаренко зі своїми виробами

Ще взимку на Фейсбук-сторінці Корінецького СБК я побачила виставку в’язаних іграшок — ро­біт жительки села Тетяни Бондаренко. І хоч фото­графія сповна не може пе­редати всю красу того тво­ріння, все ж зрозуміло, що сімейство казкових героїв, створене її руками, оригі­нальне і заслуговує ще не на одну виставку. Ми жи­вемо у період стресів, які часто не просто виводять з рівноваги, а і спричиня­ють різні захворювання. Часто психологи радять зайняти руки роботою, що допоможе дещо звільнити голову від негативних ду­мок. Так вирішила і Тетяна, навіть не звертавшись до психолога. Тепер разом із нею у будинку живуть її іграшки-антистрес. Сі­мейство їх потихеньку поповнюється...

За спеціальністю вона кравчиня одягу. До цієї спра­ви має здібність. Має і досвід. Та часи змінюються. А разом із ними і запити суспільства. Одяг люди переважно купу­ють, пошиття на замовлен­ня — то інша тема. Шиття і в'язання спицями і гачком стало для неї захопленням. Жили із чоловіком та сином у столиці, мали власний буди­ночок і бізнес. Та в один мо­мент чоловіка не стало, а без нього виникла необхідність кардинально змінювати ритм і спосіб життя, усвідомити, що вже не буде як колись...

У Корінецькому жінка по­селилася незадовго перед початком повномасштабної війни. оголошення про про­даж будинку у цьому селі знайшла через Інтернет. Як говорить жінка, такий буди­ночок поблизу столиці кош­тував би в кільканадцять ра­зів дорожче, дорожче був би і поблизу Чернігова. Родом вона із Седнева, що непо­далік від обласного центру. Приїхала побачити будинок, який продається, і зрозуміла, що він її. Вулиця сподобала­ся, та і село в цілому. Що не кажіть, а у віці зрілому дуже важко звикати до нового міс­ця, нових людей.

— У сина своя сім'я. І я думаю, що молодим сім'ям треба жити окремо. Так рід­ніші будемо. Допомагать одне одному, підтримувати, але жити краще нарізно, доки ще і батьки ведуть активний спосіб життя. Вирішила, що я переїду до своєї мами у Седнів. от їй уже треба до­помога. Вона жила із моїм молодшим братом. Та брат знайшов супутницю життя. Три жінки в одному домі — це дуже багато! Навіть за найкращих умов спілкуван­ня. Зайнялася я пошуком житла. Хотіла саме будино­чок із городом, садом.

Але ж поблизу Чернігова ціни для мене надто високі. Шукала оголошення в Інтер- неті. Знайшла оцей у селі Корінецьке. Навіть не здога­дувалася, що є таке село на Чернігівщині. Від мого рідно­го Седнева це дуже далеко. Всю Чернігівщину переїхати треба. Приїхала, побачила і без сумніву купила. І не шко­дую! Відразу здалося, що це таки моє. Село за кількістю жилих дворів уже не велике. Та є газ, вода, дорога. Дуже сподобалася вулиця, на якій я купила будинок, із неї і починається Корінецьке. А знаєте, що мене найбільш приємно вразило — чистота і порядок у селі. Іду до мага­зина і щось купить, і людей побачити та познайомитися, дивлюся — гурт людей пра­цює з благоустрою, подума­ла спочатку, що комуналь­ники. Виявляється, що Ніна Григорівна Крисько, сільська староста, із односельцями працюють на благо села на добровільних засадах. Справді, вперше побачила таке, зазвичай, сільський ке­рівник тільки керує у кабінеті, або ж і на вулиці. А вона гре­бе разом з усіма!

Переїхала жити до Корінецького пані Тетяна із своєю мамою. Та не встигли обжитися, як почалася повномасштабна війна. Їх рідний Седнів опинився в окупації вже у перші дні війни. То були неймовірно важкі дні.

Тут, у Корінецькому, на межі з Сумщиною, здається, якби не болота, окупанти б дійшли і в село. А так село весь березень щодня здри­галося від вибухів там, за болотом, де Конотопщина, Роменщина. Затуляли вікна ковдрами і боялися увімкну­ти світло, боялися роздягну­тися, заснути. Серце розри­валося за долю рідних, які далеко. ось тоді пані Тетяна знаходила заняття для рук, щоб хоч якось звільняти го­лову від думок.

— Мені дуже подоба­ється в'язати складні речі, тобто з візерунками, різними кольорами. Навіть у звичайні шкарпетки хочеться вкинуть візерунок. А ще — зроби­ти їх такими, щоб хотілося вдягнуть, — розповідає пані Тетяна і показує неймовірно красиві светри, шкарпетки, плед.

— Не продаєте, напри­клад, плед? — запитую.
— Ні. Якщо порахувати, скільки на нього пішло мате­ріалу і часу, то він буде надто дорого коштувати. Мені при­носить радість те, що я зробила цю річ, і вона у мене є. Шкарпетки іноді виготовляю на замовлення. А так, тепер, у час воєнний, взимку бага­то в'яжу шкарпеток для вій­ськових. Тут у Корінецькому, всі жінки це роблять. І я ж не хочу від них відставать. Це наш обов'язок. А ось іграшки, які навчилася ро­бить саме у той, здається, найстрашніший перший місяць війни мене врятували від депресії. Тепер бага­то хто виготовляє плетені іграшки. Вони привабливі і користуються попитом. Майстер-класів скільки завгодно можна знайти в Інтернеті. Я не на жарт цим захопилася. Спочатку спробувала виго­товляти із залишків ниток для в'язання, адже замо­вити матеріали тоді було нереально. А коли повер­нулася така можливість, то закупляю через Інтернет матеріали для наповнення, оздоблення виробів та і самі ж нитки. Тепер ось маю таку «веселу родину»!





За понад три роки війни вона виготовила понад сто іграшок. Кожна має своє ім'я і своє місце в її домі там, де їм найбільше личить. Напри­клад, жираф живе на шафі. Не часто Тетяна виготовляє кілька однакових іграшок, більшість — в одному ек­земплярі. Вони настільки гарні і приваблюють не тіль­ки дітей. Про створення кож­ної іграшки вона може розпо­вісти цілу історію. Звичайно, влітку у селі не до в'язання. Та Тетяна вже планує, яки­ми персонажами поповнить іграшкову родину.

Джерело: "Трибуна хлібороба", Олександра Гостра

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)