Жінки активістки розповіли, як турбуються про звільнених полонених, яких привозять до Чернігова

67-й обмін полоненими відбувся 14 серпня. Із ро­сійської неволі визволили 84-х українців — 33 вій­ськових і 51 цивільного. Наймолодшому з них — 26 років, найстаршому — 74, з яких 7 останніх років (із 2018-го) він перебував у російській в’язниці.

Координаційний штаб з питань поводження з вій­ськовополоненими зазначає: «Особливість сьогоднішнього обміну в тому, що вдалося визволити цивільних і військових українців, які були затримані на тимчасово окупованих тери­торіях ще до повномасштабного вторгнення і незаконно засу­джені на тривалі терміни ув’язнення — від 10 до 18 років. Один зі звільнених пробув у неволі 4013 днів — він був поневоле­ний на Донеччині ще у 2014 році.

Також на рідну землю повертаються українці, схоплені та засуджені окупантами із 2016 до 2021 року. Серед визволе­них є три жінки з Донецької та Луганської областей. Одна з них — учителька початкової школи, позбавлена волі у 2019 році. Є 27-річнийхлопець, якого окупанти незаконно позба­вили волі у 2016-му. На той час йому було всього 18 років.
Окрім цивільних, додому повертаються також захисники з гарнізону Маріуполя, воїни Військово-морських сил і Дер­жавної прикордонної служби. Зокрема вдалося визволити 10 офіцерів.

З російського полону повертаються дві пари рідних бра­тів, які утримувалися в неволі з весни 2022 року.
Більшість визволених цивільних і військових мають про­блеми зі здоров’ям та інвалідність».

І знову першими визволених українців якнайтепліше зу­стріли на Чернігівщині. Особливою увагою оточили трьох звільнених із полону жінок саме наші жінки.

— 14 серпня вранці зі мною зв’язалися Леокадія Гера­сименко — голова Спілки жінок України і Гайде Різаєва — кримськотатарська волонтерка, яка сама двічі була в росій­ському полоні і тепер плідно працює у сфері звільнення по­лонених, із проханням про підтримку дівчат, котрі повернули­ся до України. Мовляв, вони потребують всього, навіть дріб­ничок! — говорить голова громадської організації «Спіл­ка жінок Чернігівщини» Тетяна Роєва. — Ми відреагували оперативно: зібрали необхідне за кілька годин! Долучили­ся коштами і зі Спілки жінок України. Ми проконсультувалися з відповідальною за харчування в шпиталі Аллою Зиненко, що можна передати визволеним жінкам. Благодійний фонд «АРАТТА» (керівниця — Вікторія Філатова) закрив більшість потреб. Видавництво «Країна мрій» (директорка — Лариса Почечун) подарувало коробки шоколадних цукерок — «гор­мон щастя», який так потрібен після пережитого. Спілчанки терміново зібрали кошти на необхідні речі і навіть виконали маленьке, але таке тепле бажання дівчат — передали кавун. І вже о 16.00 ми зустрілися з ними в медзакладі.

Минула менш ніж доба, як три мо­лоді жінки-українки опинилися на во­лі, — а вони вже посміхалися. Кожна з визволених отримала по п’ять пакетів із необхідними речами. І наша допо­мога для цих жінок триватиме. У пла­нах — іще закупити їм одяг, білизну, взуття.

Також хочемо запросити до них майстра манікюру. Адже про що мрі­ють жінки? Гарно виглядати! Перу­карню їм ми вже організували. У ком­фортній і безпечній атмосфері, яку нам допоміг створити медперсо­нал шпиталю, дівчата отримали по­вну програму догляду за волоссям від нашої подруги — перукарки Євге­нії Голуб, яка є вимушено переміще­ною особою. Вона без роздумів під­тримала нашу ініціативу і запропону­вала зробити стрижки ще й чолові­кам, теж недавно звільненим з поло­ну. Для цього до неї долучився її син Олександр — студент перукарської майстерності.

Євге­нія Голуб з чоловіком Андрієм і чо­тирма дітьми мусила перебратися в Чернігів із прикордонної обстрілюва­ної Семенівки. Там із болем у серці залишила леліяну 13 літ власну перу­карню «Єва», а вже в обласному цен­трі надзусиллями відкрила і розвиває своє нове дітище — салон «Юджин» у мікрорайоні Шерстянка.

— Звільнені з полону дівчата йшли до мене не стільки по процедури, скільки по спілкування. Вони хотіли просто сидіти, слухати, розмовляти. У них в очах читалася розгубленість. Ді­вчата не знали про повномасштабне вторгнення, адже просиділи за ґра­тами по 5-6 років і були повністю від­різані від інформації. Коли я почала з ними ділитися, що я переселенка, що беру гранти для ВПО, — вони дивува­лися, навіть слова такого не знали. Я розповіла про один грант для започаткування власної справи, показала, де заповнити заявку. Одна жінка поді­лилася: перед тим як її засудили, ро­била морозиво, друга — що їй подо­бається солити рибу.

У кожної з них — власна історія й переживання за рідних.

Вони залишилися в минулому, по­стійно згадували «ось ми раніше в...» (називали свій населений пункт). Зга­дували, які процедури робили в сало­нах вдома...

У людей вирвали шматок їхньо­го життя. За них дуже боляче!.. Таким людям необхідна сильна підтримка, їм треба дати розуміння, що вони не наодинці зі своєю бідою. Я їм ради­ла, які книжки почитати, наприклад Віктора Франкла. Розказала про чат GPT. Вони записували інформацію, передавали одна одній. І були в при­ємному шоці від того, що їм приділи­ли стільки уваги.

Я вже не раз стригла в госпіталі, у тому числі й поранених. І сина перед цією поїздкою в медзаклад налашто­вувала, що можуть бути й такі клієн­ти. Мій Олександр — іще студент, на­вчається в Академії перукарського мистецтва Blade Runner. Він всту­пав у 13 років і на той момент був наймолодшим в академії. Але навча­ється з ентузіазмом.

Самостійно він ще ніколи не стриг. І перед поїздкою в госпіталь дуже пе­реживав. Та хлопці, які приходили до нього на стрижку, тиснули йому руку, підбадьорювали, хвалили. Поки я об­слуговувала дівчат, Саша стриг. Я під­ходила, трішечки поправляла.

Під час стрижки хтось із чоловіків мовчав, хтось розказував свої істо­рії. Усі вони непокояться за рідних, які опинилися в окупації. І всі були вра­жені тим, що пережили ми і як живе­мо зараз, що при цьому ми в позитив­ному настрої, налаштовані на те, що все буде добре!

За той день Саша зробив більш ніж 10 стрижок бокс. А наступного дня після занять в академії дзвонить: «Мам, угадай, яка в мене сьогодні була стрижка? Бокс! Я її зробив так швидко, що всі здивувалися».

Того дня в госпіталі Саші, звичай­но, було дуже важко фізично, бо він іще фактично дитина (йому 10 серп­ня виповнилося 14 років), ще ніколи так не працював. Але син був у такому піднесенні, що його підтримували, го­ворили, що він молодець!
На визволених чекають медичний огляд, лікування і реабілітація.

Джерело: газета "Гарт", Аліна КОВАЛЬОВА

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)