Народження незалежності: як починався Рух на Чернігівщині

Кінець 1980-х - початок 1990-х років стали переломним моментом в історії Украї­ни. У той час, коли Радянський Союз стрімко наближався до свого занепаду, в українському суспільстві наростали національно-демократичні настрої. Як це відбувалося на Чернігівщині, ми згадуємо разом з одним з безпосередніх учасників тих подій Юрієм Олексійовичем Соболем.



Юрій Соболь народився на Прилуччині - древньому українському краї, що заселе­ний вільнолюбним та щирим народом, у селі, де завжди свято шанували українські звичаї та традиції. Велику роль у вихованні патріотизму та любові до Вітчизні зіграли батьки Юрія - звичайні сільсь­кі інтелігенти, небайдужі до проблем української культу­ри та історії. Крім того, піс­ля школи Юрій вступив до Київського інституту культу­ри. Як відомо, цей заклад був місцем «заслання» для вчених і партійних діячів, чиї погляди розходилися з генеральною лінією партії. І вже тоді, у се­редині 80-х, ідея незалежнос­ті України стала для Юрія Со­боля рідною та близькою.

Народно-демократичний фронт: організації, що змінили хід історії

Підготовка до проголошен­ня незалежності була резуль­татом напруженої роботи громадсько-політичних фор­мувань. Серед найвпливовіших з них були:
• Товариство української мови ім. Тараса Шевченка (нині «Просвіта»), яке займа­лося популяризацією та за­хистом української мови.
• Народний Рух України за перебудову - широкий гро­мадсько-політичний рух, що об’єднав багатьох патріотів.
• Товариство «Меморіал», яке зосереджувалося на вив­ченні та збереженні пам’яті про жертви політичних реп- ре сій.
• Українська Гельсінська спілка - організація, що за­хищала права людини та на­ціональні інтереси.

Ці організації стали фун- да ментом для створення На родно-демократичного фронту, який і підготував ґрунт для прийняття Акту проголошення незалежності
України 24 серпня 1991 року та її підтвердження на Все­українському референдумі 1 грудня 1991 року.



Шлях Юрія Соболя

- До лав «Просвіти» (тоді це було Товариство україн­ської мови ім. Т. Г. Шевченка) прийшов у 1988 році, відразу після її заснування. В цей час я організовував у Чернігові курси українознавства. Дя­куючи покійному Юлію Рома­новичу Коцюбинському, ми мали приміщення у музе ї, де раз на два тижні проходили наші зібрання. До нас при­їжджали таки стовпи націо­нальної ідеї, як Ліна Костен­ко, Василь Марочко, Олена Апанович, Євген Сверстюк, Левко Лук’яненко, Олек­сандр Коваленко, Володи­мир Сергійчук, Микола Ткач та інші. Спілкуючись із ними, ми ще більше переконува­лися, що стоїмо на правиль­ному шляху А про Народний Рух за перебудову я вперше почув у 1989 році. Наша об­ласна організація була ство­рена трошки раніше ніж все­українська, ще в липні 1989 року. До Руху прийшов під час знаменитої події цих ро­ків - «ковбасної революції». Привід для неї був прозаїч­ний: зіткнення двох машин, в одній з яких їхав партійний функціонер Заїка. Коли ма­шини зіткнулися, то з «пар­тійної» посипалися пляшки з горілкою, згортки з ковба­сою та іншими продуктами, а з огляду на те, що це був час тотального дефіциту, на­род розлютувався. Киплячі праведним гнівом, натовп перевернув машину. Під гас­лами «Хто з'їв моє м’ясо?» відбулися численні мітинги. Так люди висловили недо­віру керівникам області. Це був початок пробудження національного духу мешкан­ців нашого міста та кінцем комуністичної імперії.
Найяскравіша подія того часу для мене - сутички у Кіп­тях, коли керівники області заборонили пропускати хор «Гомін» і членів товариства Лева, які їхали до Чернігова на свято міста. У знак протес­ту ми перекрили рух автомо­білів на автотрасі Київ-Чернігів, я теж був у цій шерензі. У першу хвилину дуже страш­но, коли на тебе їде машина зі швидкістю 90 км/год. Але, на щастя, до кровопролиття справа не дійшла.

Запам ’яталися і перші альтернативні демократичні вибори Народних депутатів. Пам’ятаєте слоган тієї ви­борчої компанії: «Надія у нас одна - Рух, Яхеєва, Сара­на!». Я був у виборчому штабі Валерія Сарани. Займався агітаційною роботою серед населення, працював у ви­борчій комісії.

Культурологічні походи: «Дзвін-90» та «Козацькими шляхами-91»

Окрім політичної, прово­дилася й потужна просвіт­ницька робота. Її метою було роз’яснення людям справ­жньої історії України, зокрема, історії автокефальної церкви та несправедливого став­лення до неї з боку російської держави. Багато робилося для того, щоб познайомити населення зі справжньою українською культурою.
Важливу роль у цьому віді­грали два культурологічні походи: «Дзвін-90» та «Коза­цькими шляхами-91».
«На мою думку, ці походи були не тільки значущими культурно-просвітницькими подіями: для багатьох вони стали каталізатором усві­домлення національного са­мовизначення та прагнення до свободи та незалежності України», - підкреслив Юрій Соболь.

Дорогою незалежності: Як «Дзвін-90» будив Чернігівщину

У липні 1990 року відбув­ся перший культурологічний похід «Дзвін-90», що охопив південні райони Чернігівщи­ни. Він розпочався з великої багатолюдної ходи з хоруг­вами та хрестами від заліз­ничного вокзалу до театру імені Шевченка, де вперше відбувся молебень українсь­кою мовою в пам’ять про за­гиблих за свободу і незалеж­ність України. Це був перший молебень українською мо­вою у Чернігові десь із почат­ку 30-х років. Також відслу­жили молебень біля церкви Михаїла та Федора. Похід очолив єпископ Української автокефальної православ­ної церкви Роман (Балащук). Попри шалений спротив ко­муністичної партії, яка ще мала значний вплив, люди зус трічали учасників походу з розумінням.

Ця акція стала сміливим викликом тодішній системі та зібрала десятки ентузіастів, готових нести ідеї незалеж­ності в маси. Маршрут по­ходу «Дзвін-90» пролягав південними районами Черні­гівщини: Куликівка, Вертіївка, Ніжин, Борзна, Батурин.

Похід тривав чотири дні, і хоча не всі могли брати в ньо­му участь постійно через ро­боту та сімейні обставини, він об’єднав близько п’ятдесяти активних учасників. Вони подорожували двома орен­дованими автобусами, а в кожному населеному пункті до них приєднувалися міс­цеві активісти та небайдужі громадяни. Головною метою було поширити ідеї українсь­кої державності, відроджен­ня мови та культури серед жителів Чернігівщини.

«Це був досить добре ор­ганізований захід. Перед приїздом учасників активісти розклеювали оголошення, робили анонси в місцевих газетах, щоб якомога більше людей дізналися про подію. Вони працювали разом, як єдиний організм, щоб кожен мітинг і зустріч були ефектив­ними та цікавими. На місцях діяв актив «Просвіти». Усюди, де були, ми роздавали свої листівки та розповсюджува­ли газету «Громада», яка тоді друкувалася в Прибалтиці й з великим ризиком привози­лася до області.

Багатолюдний мітинг був проведений у Куликівці. Од­ним з організаторів зустрічі в Куликівці був активіст Петро Антоненко - відомий жур­наліст та громадський діяч.

Звісно, не обійшлося без протидії. Представники ко­муністичної партії та їхні прихильники намагалися пе­решкодити заходам, влашто­вуючи провокації. Наприклад, у Вертіївці, де тоді вирувало життя, з’являлися переодяг­нені «активісти», які кричали образливі гасла, називаючи учасників «бандерівцями» та «петлюрівцями». Однак це був лише психологічний тиск, без прямої сили, і він не зміг зупинити народний рух за не­залежність.

Особливо яскраво запам ’я- тався візит до Ніжина. Біля щойно відреставрованого Микола ївського собору зі - бралося найбільше людей. Тут відбувся мітинг і концерт хору «Причастя» під керів­ництвом Лариси Куровської, що супроводжував похід. Хор виконав українські пісні. Найбільш знаковим момен­том стала служба, яка впер­ше відбулася українською мовою під стінами собору, що тоді належав Російсь­кій православній церкві. Це було потужним символом духовної свободи та націо­нального відродження», - згадує Юрій Олексійович.

Похід «Дзвін-90» проде­монстрував, що ідея неза­лежності жила в серцях українців, навіть попри деся­тиліття радянського пануван­ня. Ці чотири дні стали важ­ливим етапом на шляху до 1 грудня 1991 року, коли ця ідея перетворилася на реальність. Учасники походу, що колись були простими робітниками, вчителями чи бібліотекара- ми, стали справжніми провід­никами демократії та націо­нальної самосвідомості, які своєю працею та вірою про­клали дорогу до суверенної

«Козацькими шляхами-91» - від Чернігова до Батурина

У липні 1991 року відбувся культурологічний похід «Коза­цькими шляхами». Це був дру­гий культурологічний захід, який, на відміну від першого - «Дзвін-90», був значно кра­ще організований. «Ми враху­вали всі позитивні й негативні моменти, - розповідає Юрій Соболь. - Мали більше транс­порту, більше людей, про­віант, намети. Це дало нам можливість бути незалежни­ми та гнучкими». Похід тривав вісім днів. Його освячували єпископ Української автоке­фальної православної церкви Роман (Балащук) і священ­ник УАПЦ Петро Бойко. Похід розпочався біля П’ятницької церкви в Чернігові.





Маршрут пролягав північ­но-східними районами Чер­нігівщини: Чернігів, Седнів, Менський район (ряд сіл і Мена), Сосницький район, Коропський район (села й рай­центр), Новгород-Сіверський район (місто й села). Фініш - у Батурині.
Атмосфера вже була зов­сім іншою. Комуністична пар­тія втрачала свою владу, і міс­цеве населення зустрічало учасників походу з великим ентузіазмом.

Пісня, що стала народною

У кожному селі учасники походу проводили бесіди, по­ширювали листівки та газети, а потім влаштовували кон­церти. Особливо люди дяку­вали за народні пісні у вико­нанні хору «Причастя», яким керувала Лариса Куровська. Саме під час цього походу народилася пісня «Козачка» на слова Надії Галковської та музику Миколи Збарацького.

«Ми ночували в лузі непо­далік Коропа. І ось уночі біля вогнища й народилась ле­гендарна «Козачка», - згадує Юрій Олексійович. - Надія та Микола розбудили всіх, хто вже заснув, і сказали, що написали нову пісню. Ми її швидко вивчили. Наступного дня в Коропі ми виступали на площі перед тисячами людей. Коли заспівали «Козачку», народ почав підхоплювати приспів. Вона моментально пішла в народ, і стала дійсно народною піснею».

Єднання та самоорганізація

Похід «Козацькими шляха­ми» був прикладом дивовиж­ної самоорганізації українців. «Люди, які приїхали з усіх ку­точків України, зокрема з нами була й делегація з москви - представники об’єднання «Славутич», об’єдналися нав­коло спільної ідеї. Не було жодних бійок, грубих слів чи провокацій. Учасники збира­ли пожертви на життя походу і все, що потрібно було, купу­вали за власні гроші», - зга­дує пан Юрій.
Цей похід став для Юрія Соболя та багатьох інших ак­тивістів однією з головних подій 1991 року, яка наочно показала, що український на­род готовий до незалежності.



Згадуючи Батурин: від руїни до відродження

Похід закінчився відвіду­ванням Батурина. У пам’яті кожного українця Батурин - це не лише назва міста, а й символ козацької слави та трагічної долі. Сьогодні ми звикли бачити його оновле­ним, із величним палацом Ро- зумовського та відновленою фортецею, але так було не завжди. Історія відродження Батурина, що розпочалася на зорі незалежності, є яскравим прикладом того, як боротьба за свою спадщину може змі­нити долю цілого краю.
21-22 липня 1991 року в Батурині відбулося перше ве­лике козацьке свято. Це була кульмінація походу «Козаць­кими шляхами», який зібрав не лише ентузіастів, а й по­важних гостей: Левка Лук’яненка, Романа Іваничука та інших почесних гостей. Ця подія була значно масштабні- шою та організованішою, ніж попередні заходи, і символі­зувала початок нового етапу в житті Батурина.

Особливою подією стало відкриття пам’ятної дошки Івану Мазепі на Гончарівці - місці, де колись стояв його палац. Ця меморіальна дош­ка, створена за ініціативою Бахмацької організації това­риства української мови, була першим офіційним знаком вшанування гетьмана. На той час, коли пам’ять про Мазепу була свідомо стерта, цей крок був сміливим і принциповим.

Історична пам’ять про Ба- туринську трагедію, про спа­лене місто та жорстоку роз­праву, влаштовану військами Меншикова, була майже ви­лучена з народної свідомості. Довгий час Батурин був у за­непаді. Палац Розумовського стояв у руїнах, а на його те­риторії паслися кози. Радян­ська влада навіть планувала перетворити його на будинок відпочинку, традиційно забу­довуючи та знищуючи місця історичної слави.

Однак, завдяки наполегли­вій боротьбі патріотів, козаць­ке свято почало набирати обертів, збираючи щоразу все більше людей. Це було не просто святкування, а своєрідна заява про те, що Батурин - це козацька сто­лиця, і його історія має бути збережена. На жаль, згодом свято втратило свій розмах, але зроблений тоді поштовх був надзвичайно важливим.

Захист Незалежності: Уроки минулого та завдання сьогодення

У далекому 1991 році Украї­на зробила вирішальний крок до самостійності. 24 серпня було прийнято Акт проголо­шення незалежності, а 1 груд­ня ця історична декларація от­римала всенародну підтримку на всеукраїнському референ­думі. За незалежність тоді го­лосували мільйони, і навіть ті, хто ще вчора були членами комуністичної партії. Ця подія стала не просто формальним актом, а справжнім актом волі народу, що прагнув власної долі.

«Сьогодні, через 34 роки, ми згадуємо тих, хто стояв біля витоків нашої держав­ності. Багато хто з них, на жаль, уже відійшов у вічність. Але їхні спогади, їхня праця та їхні ідеали залишаються з нами. Пам’ять про ті часи, коли незалежність була не реальністю, а тільки мрією, за яку треба було боротися, є надзвичайно важливою. Саме тому зараз так важливо зберігати архівні фотографії, документи та видання, які фік­сують ці історичні моменти.

Один із важливих уроків, який ми повинні засвоїти - це те, що незалежність не дається просто так. Вона ви­магає постійної боротьби та готовності її захищати.

Тому, звертаючись до сьо­годнішнього та наступних по­колінь, ми маємо одне прос­те, але надзвичайно важливе послання: треба боротися. Боротися за свою державу, за свою незалежність, за свої ідеали. Треба бути впевне­ними в своїй правоті, працю­вати, жити і, найголовніше, захищати свою землю. Лише так ми зможемо зберегти те, що наші попередники вибо­роли, і передати майбутнім поколінням сильну, незалеж­ну та процвітаючу Україну», - каже Юрій Соболь.

Джерело: "Трудова слава", Олена БЕРЕЗКІНА

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)