Валенти­ни Дудко наробила у дворі безліч фігурок з бетону, щоб син прийшов з війни, глянув - і усміхнувся

— Коли буваю в Синютині, треба-не треба, за­вертаю до двору Валенти­ни Дудко. Особливо коли без настрою. Бо тут — як зо­на реабілітації: походиш, пороздивляєшся, і все стає на свої місця, — каже Тамара Степаненко, староста Пе- карівського старостин- ського округу, що на Со- сниччині. До його складу входять чотири села, одне з них — Синютин.

Релакс починається вже на підході до обійстя Вален­тини Євгеніївни: на городі — неміряно квітів. Гладіолусів, жоржин — цілі острови: гос­подиня не шкодує для них землі. А біля хати — сюрприз за сюрпризом: під деревом хитро всміхається щербатий мухомор, з-під фіалок вигля­дає яскраво-червоне соне­чко, у саду — вовк із мульти­ка «Жив-був пес», біля стіни — лебідь із живими петунія­ми на спині. Далі — ще один. Їх хазяйка робить зі старих відер і цементу. Крім лебе­дів, є й інші вазони. Деякі — загадкові, містичні. Навколо клумб — вигадливі цемент­ні огорожі. Щось майстриня підгледіла в Інтернеті, щось сама придумала. Усе зро­блено своїми руками.
У будинку краси не мен­ше. Вироби з пап’є-маше, шкатулки (нізащо не здога­даєшся, що частина з них зроблена з картону), вишиті картини (кожна — зі склад­ною колірною гамою), ма­ленькі подушечки, ікони, картини зі стрічок, цілий стіл іграшок із солоного тіста — яскравих, кольорових, пози­тивних: навіть злюка Баба- Яга — суцільна любота.

— Побачу десь цікавин- ку, і собі хочеться. Чого тіль­ки не пробувала робити. Ко­ли є бажання, це зовсім не так складно, як може здати­ся. А далі прагнеш більшого — досконалішого. Доступне — магазинне — вже неціка­ве, — усміхається Валенти­на Євгеніївна.

Їй 55. За фахом — еко­номіст. Втім, розказує, за спеціальністю працювала тільки кілька років після тех­нікуму: вийшла заміж, поча­лися декретні відпустки. У них із чоловіком — троє си­нів. Між старшими — Андрієм та Ігорем — різниця всього рік (їм відповідно 34 і 33). Перший — поромник. Без нього село, відрізане від центру громади Десною, як без рук. Другий уже три ро­ки воює.
Наймолодшому — Дми­трові — 27. Живе в Синю- тині. У нього, як і в Андрія, — своя сім’я. Ігор поки що не­жонатий.

— Під час декретів і відкрили свою майстер­ню? — запитую.
— Можна й так сказа­ти. Грошей зайвих не було — плела одяг для всієї сім’ї. Однакові узори набридали. Вигадувала щось своє, екс­периментувала.

Зараз Валентина Євгені­ївна працює кухарем у при­ватного підприємця. Вдома — велике господарство і чи­малий город: тільки під кар­топлею 30 соток.
— А в добі — лише 24 години, — дивуюся, як вона все встигає.

— Пораюсь до самого вечора. Часу на мої творін­ня — обмаль. Залишаю все на осінь, зиму — коли робо­ти буде менше.
А щодо городу каже: «Хі­ба то площа?» Тим більше, що є свій невеличкий трак­торець і є кому допомагати.

— Із чоловіком порали по п’ять гектарів. Але його не­має вже п’ять років, — зітхає.

Тоді — щоб туга і печаль не взяли гору — вона заван­тажувала себе роботою по самі вінця. Не плакати без кінця допомагала і твор­чість. Так було, й коли Ігор пішов на війну.

— Захотіла прикрасити колодязь, — розказує про початок роботи з цементом.
— Зробила декор «під ка­мінь», виліпила на ньому ви­ноградні грона, розфарбу­вала. Як для першого разу вийшло, на мій погляд, до­сить непогано. Переживала тільки, щоб усе це не повід­падало. Та, виявилося, дар­ма. Стоїть уже три роки.

Потім були різні фігурки — переважно садові: з часом обійстя перетворилося на територію позитиву.

Староста брала робо­ти Валентини Євгеніївни для виставок. Особливо відві­дувачам подобалися фігур­ки козаків із відомого мульт­фільму «Як козаки...». Фото­графії виробів майстрині по­чали розміщувати в соцме­режах. Так з’явилися не тіль­ки шанувальники, а й замов­ники. Скажімо, багато хто хо­тів мати таких самих курей, які сидять у неї на паркані.





Не зміг пройти повз них і земляк (нині — киянин) Олександр Годун. Попро­сив зробити таких самих для його столичного етнокафе. І козаків — теж.

— Зробила. Казав, що добре вписалися в інтер’єр. Навіть знімки прислав.

— А до кафе не запро­шував?

— Та чи я маю час їзди­ти? — відповідає запитан­ням. — Хіба що до Сосниці — по матеріали для роботи. Цемент привозить Андрій.

— А що в найближчих планах?

— Обідрала піч. Кераміч­на плитка, щоб облицюва­ти, дорога — буду прикра­шати різними фігурками. Хочу веселими, радісними. Щоб Ігор приїхав у відпустку з фронту, побачив — і усміх­нувся. Він тепер усміхається дуже рідко.

А ще краще, додає, щоб закінчилася війна й Ігор прийшов назовсім. Щоб одружився і народилися діти.

— Поки що в мене тільки дві онуки — від Андрія з не­вісткою — Поліна і Злата. А хочеться, щоб були від кож­ного сина.
Для них Валентина Євге­ніївна готова створити з це­менту цілу казкову країну.


Джерело: газета "Гарт", Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)