38-річний Вадим Медвідь із Куликівки створив спільноту для ветеранів «Сталевий Кулик»

У нього вже два з по­ловиною роки«ста­леві» ноги. І завжди була сталева воля. А тепер він має ще й «Сталевого Кулика». Цю «спільноту ве­теранів і ветеранок, що тримають стрій у мирному житті», створив учасник ро­сійсько-української війни, 38-річний Вадим Медвідь із Куликівки.

ТРАКТОРИСТ- ДОБРОВОЛЕЦЬ МІША

26 серпня буде вже три роки, як Вадим Медвідь у бойових діях на Донеччині він втратив обидві ниж­ні кінцівки. Але зберіг оптимізм і почут­тя гумору — це відчувається протягом усієї нашої розмови.

— Я вже й забув, як ходити влас­ними ногами, — говорить ветеран. — Люди вранці надівають штани, а я — протези. Знімаю їх, тільки коли лягаю спати.
До повномасштабного вторгнен­ня Вадим працював у СТОВ «Дружба-Нова (входить до агрохолдингу «Кернел»).

— Оператором сільськогосподар­ської техніки — так по-новому нази­вають трактористів. 24 лютого 2022 року ми на роботі вирішили питання з технікою, і нас повідпускали додо­му. Я з’їздив у Київ, забрав з університету Шевченка племінника Артема — брата рідної старшої сестри Іри, по­тім змотався в Чернігів по неї з чоло­віком. А 25 лютого вже був у військко­маті. Дружина Наталія не відмовляла: «Йди, бо я ж знаю, що ти все одно до­ма не всидиш». Мене завжди тягнуло на військову службу. Я проходив стро­кову, один час, іще в період АТО, ду­мав піти на контракт, але тоді не ви­йшло. А тепер випав мій шанс.

Вадим служив стрільцем у 54-й окремій механізованій бригаді. Через прізвище Медвідь і позивний отримав відповідний — Міша, Мішка. Спочатку він вико­нував завдання на Чернігівщині.

— Я бачив, що ворог просу­вається областю, тому в березні 2022-го Наташу з дітьми відпра­вив за кордон (у неї в Ірландії вже давно живе сестра). Будучи спо­кійним за них, поїхав на Донеччи­ну і там пробув із травня до серп­ня 2022-го.
З війни я не пам’ятаю бруду, крові, розірваних тіл, а пам’ятаю лише все хороше — побратим­ство, наші з хлопцями круті тусов­ки. Правда, їх було небагато, бо ми перебували в такому місці, де сильно не розслабишся... Та ми, перші добровольці, всі були сві­домими, вмотивованими. Коли в Мар’їнці нашу роту відправляли на штурм, то жоден із 80-ти бій­ців не сказав: «Я не піду», хоча бо­йовий досвід мали хіба з десяток хлопців. І, думаю, більшість розу­міли, що з Мар’їнки половина не прийде. Я й сам дорогою на До­неччину думав: «Можливо, в Куликівку вже не повернусь...» Тоді на штурм Мар’їнки ми так і не поїхали — командування цю операцію від­мінило.
Про бойові дії мені особливо немає чого розказувати, бо в мене був один захід на передок на ві­сім днів, а в другий мене жахнуло — і все скінчилося.
Позицію, на яку заїхали Вадим із побратимами, ворог накрив із «Градів». Осколки прилетіли йому по ногах.

— Я бачив свою відірвану ліву ногу, відрізану вище коліна, наче лезом. Друга нога була розірвана. Я за фахом ветеринар і розумів, що там уже нічого рятувати.
У розповіді Вадима вразив і та­кий факт:

— У нас на позиціях жила со­бака, яку назвали Гільзою. Коли хлопці мене винесли й поверну­лись назад, то побачили, що вона тягне в зубах... мою ліву ногу. По­тім її відібрав у Гільзи й закопав мій побратим і земляк Юрій Кон- дратько, — хоч як моторошно це не звучить, та Вадим сміється. І вже серйозно додає: — Пригадую, коли мене евакуйовували, я думав: «Оце все? Невже так швидко? А як же мої хлопці в окопах?..» Лише з часом усвідомив, що я більше не військовий.





ЗНОВУ СТАТИ НА НОГИ

Вадим пережив 9 операцій за три тижні, протезування обох ніг, багатомісячну реабілітацію.

— Мені як людині, яка була на війні й зазнала важкого поранення, на державу немає за що нарікати — усе належне за законом я отри­мав на всіх етапах, не заплативши і гривні.
На ліву ногу, в якій немає колі­на, маю аж два біонічних протези — державний і волонтерський. Дру­гий отримав завдяки допомозі по­братима Валери Одайника (у ньо­го така ж сама парна ампутація ніг і ще інші поранення): він влашту­вав мене в проєкт, у рамках якого я їздив в Естонію, де мені поста­вили протез Genium х3 — повніс­тю електричний, із сенсорами. На­приклад, коли я роблю перекат, то він «розуміє», що треба зігнутися і випростатися, а коли починаю йти швидше чи повільніше, він відпо­відно викидається (на механічно­му протезі треба тримати певний темп). Ось тут він заряджається, як телефон, — Вадим піднімає свою карбонову ногу і перевертає її на 180 градусів. — Це топ із протезу­вання у світі. Його раз на рік тре­ба відправляти в Німеччину на те­хобслуговування. Хоча, звичайно, яким би крутим не був протез, сам він не піде. Все одно треба трену­ватися, докладати зусиль, розхо­джуватися. Якщо цього не робити­меш, так і залишишся в кріслі ко­лісному.
Сам Вадим ним не користуєть­ся зовсім.

— Бо і живу на другому повер­сі без ліфта, і в квартирі для нього не пристосовано, та й на кріслі ме­ні незручно. Простіше надіти про­тези. А коли вночі треба в туалет, то на руках «сходжу». Правда, іно­ді проснусь і думаю: «Ну чого оби­дві ноги?! Я б на одній доскакав...»

На те, щоб стати вертикально і почати робити перші кроки, у Ва­дима пішло два місяці. А щоб упев­нено ходити — рік.

—Довго вчився ступати на бор­дюри, на сходи, особливо якщо вони без поручнів. Із цієї зими вже ходжу без ціпка: раз його десь за­був, вдруге — і вирішив, що час від нього відвикати.

— Як тебе сприймають у по­рівняно невеликому селищі?
— По-перше, усі до мене вже призвичаїлися, — сміється. — По­друге, я там не один такий. А вза­галі, до людей із протезами сус­пільство звикло, аж занадто — на­віть уже в чергах не пропускають. Мені нормально, коли на мене дивляться (звісно не втуплюють­ся), коли дітки показують пальця­ми — я їхню цікавість розумію.

— А якої реакції ти б не хотів бачити?
— Я ніяковію, коли мені дяку­ють. За що дякувати — за роботу, яку я виконував певний проміжок часу? Це обов’язок кожного свідо­мого громадянина. Був у мене ви­падок, коли я перечепився і впав, а до мене кинулася на допомогу жінка. Я тоді розсердився, навіть крикнув на неї, хоч потім і зрозумів, що це вона інстинктивно, кожен на її місці так вчинив би. Просто я не почуваюся людиною «з обмежени­ми можливостями».
Коли Наталія з дітьми (зараз Діані 14 років, Давиду 12) через півтора року повернулися з Ірлан­дії, Вадим уже впевнено стояв на протезах. Він спішив реабілітуватися, аби не обтяжувати коханої, з якою разом уже 17 літ (а 1 серп­ня цього року пара відзначила 16-ту річницю весілля).

Приєднавшись до нашої з Ва­димом бесіди, Наталія на моє за­питання відповіла:
— У побуті чоловік цілком само­стійний, може і велосипед полаго­дити, і ще багато чого зробити. Але і йому довелося звикати до жит­тя по-новому, і нам — до нього та­кого. Іноді буває важко. Інколи син питає: «Ну чому ти без ніг?!»

— Недавно розплакався: «Я ко­лись хотів із тобою у футбол гра­ти, а тепер точно не пограємо...» Я себе й раніше гриз, що мало уваги приділяв дітям: то по закордонних заробітках, то тут по роботах... Та часу назад уже не вернеш.

НАЙКРАЩА РЕАБІЛІТАЦІЯ - СПОРТИВНІ ЗМАГАННЯ

— Вадим завжди був непоси­дючим, активним, постійно кудись мчав. Його і з ногами вдома не бу­ло, а без ніг іще більше немає.

— Мене й урятувало те, що я почав вести активне соціаль­не життя. Купив автомобіль, сів за кермо. Зайнявся адаптивним спортом, став їздити на змагання. Знадобився час, щоб пристосува­тися. Деякі давні друзі відпали, але з’явилося багато нових, із якими ми разом проходили реабілітацію. Хоч і живемо в різних регіонах, та часто зідзвонюємося й зустрічає­мося. Мене аби посадили вдома — я б заскнів. Боявся цього найбіль­ше. Зустрічі, спілкування мене ре­абілітують.

Вадим повернувся на роботу в «Дружбу-Нову» — пройшов відпо­відне навчання і став фахівцем із моніторингу й диспетчеризації.

— Також у «Кернелі» беру ак­тивну участь у ветеранській полі­тиці. Один із проєктів компанії — «Корпоративний волонтер», ми відвідуємо в госпіталях поранених військових, роздаємо їм набори відновлення.
Вадим став наполегливо трену­ватися (в куликівській спортзалі) у таких силових дисциплінах, як жим штанги лежачи, жим гирі сидячи, аеробайк і веслування на тренаже­рі. Бере участь у різних змаганнях зі стронгмену. Має вже до 50-ти зо­лотих, срібних і бронзових медалей.

— Завдяки проекту Сергія Ко- нюшка і Василя Вірастюка — зма­ганням для ветеранів та військо­вих після поранень «Сильні Украї­ни» — у нас є привід зустрітися, по­спілкуватися, позмагатися з таки­ми ж самими, як ми. Змагання — це найкращий спосіб реабілітації! Для мене медалі — не самоціль. Я став­лю для себе якусь планку — і до неї йду. А чи посяду при цьому якесь місце — вже не так важливо. Хоча цієї неділі були мої вже 11-ті за цей рік змагання тільки у Федерації стронгмену України (не рахуючи місцевих), і я жодного разу не при­їжджав із них без медалі (17 серп­ня на змаганнях «Звитяга Неско­рених» у Ладижині Вадим здобув «золото» і «бронзу». — Авт.).

Мені здається, я тому й зали­шився живим, що чогось у житті не­доробив. Зараз у мене є дві мрії, які я хочу втілити для всіх і залишити по собі слід. Одна — збудувати в Кули- ківці хорошу спортивну залу, у яку ходитимуть усі, хто прагне стежити за своїм здоров’ям. Друга — орга­нізувати ветеранський хаб, куди б ветерани могли прийти, поспілку­ватися, відволіктися тощо.
I перші кроки в цьому напрямку вже зроблено.

— Я почав писати про змаган­ня у своїх соцмережах, це побачи­ла голова Куликівської громади Юлія Постернак. Вона приділяє дуже багато уваги ветеранській політиці й запропонувала створи­ти громадську організацію «Ста­левий Кулик» (птах, кулик — сим­вол Куликівки). У ній ми хочемо об’єднувати ветеранів (незламних, сталевих людей) не лише з інвалід­ністю, а всіх учасників бойових дій. Обов’язково в кожній громаді тре­ба придумувати щось для ветера­нів, витягувати їх у світ, щоб вони не сиділи наодинці зі своїми трав­мами і проблемами.

Мене свого часу в спорт затяг­нув побратим Ярик Фіногенов. У нього теж парна ампутація. У дале­кому 2023році ми в один час отри­мали протези і разом, як малі діти, вчилися ходити. Минулого року він мене покликав: «Поїхали на Invictus Games («Ігри Нескорених»). Я відні- кувався: «Я ж ніколи спортом не за­ймався...» А тепер я так само пере­коную інших. І ось у нашій куликів­ській команді вже п’ятеро спортс­менів: окрім мене, ще Роман Ри­балко, Андрій Сребнюк, Ігор Ба­глай і Марина Андряник — вете- ранка, колишня навідниця проти­танкового гранатомета з позив­ним Мавка. Допомагає нам із ГО дружина куликівського захисника й офіцера Тетяна Запорожець. А моя Наташа, до речі, вже рік пра­цює в ЦНАПі адміністратором у «Єдиному вікні ветерана».

Я хочу показати, що на сьогод­ні людина на протезах може жити майже повноцінно! Якось я сказав зятеві Євгену: «Я 35 років прожив із ногами і ще 35 проживу без ніг». А він мене підколов: «Еге, якщо вдався у прабабу, то пилять тобі ще і пилять на твоїх залізних!» Ма­мина бабуся прожила до 100 літ...

Джерело: газета "Гарт", Аліна КОВАЛЬОВА, сел. Куликівка — Чернігів. Фото з альбому Вадима Медведя

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)