Наталія Степаненко ховалася в погребі, пливла човном через Десну, ціле літо жила в теплиці

Майже відбудувалася 67-річна Наталія Степаненко. Її дім згорів під час бойових дій у Чернігові. Двір Степаненків на Бобровиці, неподалік від магазину на розвилці. Далі — Новоселівка. Навесні 2022 Наталія втратила і дім, і чоловіка.

Залізна липа

Ворота досі в дірках, як решето. Наталія Володимирівна поливає огірки в теплиці. Поспішає, треба їхати в Березну. Там народилася внучка. У меншої доньки Юлі.

Ідемо до бесідки у дворі. Зараз це звичайний пивний намет.

— Зять приніс мені, бо в дворі й перепочити ніде. Згоріло все, — зітхає жінка. — Тут сарай стояв. А бесідка за хатою. Перед хатою озерце було.

Дві берези в мене під двором росли. Згоріли, коли сарай горів.

А липа росте. Серьожа (сусід) хотів спиляти — не зміг. Іскри летіли, пилка зразу затупилася. Залізна липа, бо багато уламків у ній. То вже довіку вона так і стоятиме. Уламки величиною з лапоть летіли. Ви ж бачите, які ворота. Ото і дерево нашпигувало.

Війна прийшла у двір

— Бахкати почало зразу, 24 лютого, — розповідає. — Два танки стояли під нашими березами. І через дорогу танк, біля пошти.

Я сиділа отам на ґанку на стільці та спостерігала, що довкола коїться. Як техніку військову наші розставляли. А вже далі, як почалося, ховалися.

— Кажуть, навіть російські танки на Бобровиці бачили?

— Не було. На «Яцево» заїжджали, але не сюди. З Новоселівки з гори стріляли. Наші ходили тут. Ховалися у дворі.

У нас ще другий поверх був. Мансарда. Звідти видно аж до Новоселівки. Наші солдати туди свою зброю занесли. Стріляли звідти по росіянах.

— Ви дозволяли?

— Звичайно! Хлопці ж нас захищали. На місточку отам танк розбили наш, хлопці загинули. Далі розбили. А ці, біля нашого двору, втримали позицію!

Тут російські дрони літали. Мабуть, помітили.

У дворі квітнуть лілії, троянди.

— А квіти вціліли, — помічає мою цікавість Наталія.

Собаці відірвало голову. «Мамо, що ще має статися?»

— У нас сиділи я, чоловік, дочка Оксана, її двоє дітей: Саша і Нікіта, моя подруга Галина Богдан та дві сусідки, — пригадує всіх Наталія Володимирівна. — У дворі біля сараю собачка була прив’язана. Отут друга. Та, що ближче до погреба, — Берта, перелетіла з частиною будки прямо отуди, на кінець городу. Побита вже. А меншенькій голову відірвало. То внуків собачка була. Два моїх коти десь поділися. І не прийшли вже.

У сараї курей і качок побило. Частина живцем погоріла. Їх потім приблудні собаки всіх повиривали з-під завалів. Це все 14 березня з нами сталося.

З ночі обстріли почалися і вранці продовжувалися.

Ми всі в цей час у погребі в сусідки Лариси Гошкиної сиділи. Там наче трохи далі від дороги. Самі хазяєва погреба на той час виїхали. А потім уже і там бахкати почало, хату трохи розбило. Погріб почав сипатися. Ми тоді до Марії Примак пішли.

Після того як сарай розбило, онуки кажуть Оксані: «Мамо, що ще має статися? Подивись на собак наших. Що ще треба, щоб ми тут не сиділи?» Вони клітку з папужкою забрали і вирушили пішки в місто. Ніхто не знав, чи дійдуть, і до кого. Звернулися в церкву на вулиці Всіхсвятській біля «Ниви». Настоятель отець Петро Казновецький приймав людей. Їм дали окрему кімнатку. Діти жили там усю війну, аж до літа. А влітку квартиру орендували.

Погріб — рукавичка

— Моя подруга Галка і я з чоловіком залишилися тут, — продовжує Наталія Володимирівна. — У мене ноги хворі, я б не дійшла нікуди. Я і на городі з табуретки сапаю.

У Степаненків усюди в дворі невисокі табуретки, ослінчики.

— У погребі я так перемерзла, — згадує. — Взагалі ніг не відчувала. Усі ковдри туди повитягувала. Без толку. Ми й ночували там, отак згорбившись. І засинала, бо вже без сил. А день під погребом сиділа. Коліна розпухли від холоду — жах.

Літак з Красноярцевим бачила. Як загуде! Дивлюсь через яблуню — і навіть два силуети в кабіні розгледіла. Він пролетів над гуртожитком фабрики «Сіверянка». Здалося, що трішки нижче даху гуртожитку. Там стояли наші зенітники. Він так збавив висоту, щоб не влучили в літак. Вивернув і полетів на місто, бомби кидати.

Сидимо в сусідки Марії в погребі. Він маленький такий, а нас багато — 11. Усі, як у рукавичку, набилися. Тоді між сусідськими дворами проходи поробили на городах. Тудою ходили.

Хліб і вода

— У нас сиділи я, чоловік, дочка Оксана, її двоє дітей: Саша і Нікіта, дві сусідки, — пригадує всіх Наталія Володимирівна. — У дворі біля сараю собачка була прив’язана. Отут друга. Та, що ближче до погреба, — Берта, перелетіла з частиною будки прямо отуди, на кінець городу. Побита вже. А меншенькій голову відірвало. То внуків собачка була. Два моїх коти десь поділися. І не прийшли вже.

У сараї курей і качок побило. Частина живцем погоріла. Їх потім приблудні собаки всіх повиривали з-під завалів. Це все 14 березня з нами сталося.

З ночі обстріли почалися і вранці продовжувалися.

Ми всі в цей час у погребі в сусідки Лариси Гошкиної сиділи. Там наче трохи далі від дороги. Самі хазяєва погреба на той час виїхали. А потім уже і там бахкати почало, хату трохи розбило. Погріб почав сипатися. Ми тоді до Марії Примак пішли.

Валерій не встиг. Тіло залишили в сараї

16 березня обстріл почався трохи пізніше звичайного. Був теплий день. Сонечко гріло. Наталія Степаненко сиділа під погребом. Щоб відразу сховатися. Її чоловік Валерій завжди досиджував у дворі до останнього. Ходив, щось робив. Одного разу, коли біг до погреба, осколки куфайку пробили.

Того дня Валерій прибирав, вигрібав залишки сараю. І не добіг. Уламок пробив документи в лівій нагрудній кишені, вибуховою хвилею чоловіка відкинуло.

— Там така вирва була, — пам’ятає Наталія. — Тіло накрили, віднесли в холодок. І не знаємо, що робити далі. Біля зупинки Саша живе, у нього бусик. Ми до нього. Машини нема. Віддав бусик військовим, бо багато поранених.

Сусіди прийшли — Саша, Катя. Хотіли в погріб тіло занести. «Ні, — кажу. — Там у людей продукти. Не можна». Віднесли в сусідський сарай. Нашого ж уже не було. Замотали тіло в п’ять ковдр. Дзвонили в різні служби, щоб його в морг відвезли. Відмовили: «Ніхто не поїде. У вас бойові дії». Закрили в сараї і залишили. Труп там пролежав майже місяць.

14 років з ним прожили. Валерію Ісаченку було 59 років. Працював на тролейбусі. Він з Новгород-Сіверського району, жив у гуртожитку. Прийшов сюди до мене.

Евакуація. 13 людей і п’ять котів в авто на п’ять місць

— Назавтра хлопці приходять: «Вам п’ять хвилин на збори». Ми з Галкою забрали котів і пішли. Хата вже побита, без дверей і вікон, і з розбитим другим поверхом, але ще була.

Добралися у Валерину кімнату в гурто­житку. За круглим «Сіверським». Переночували. Ні світла, ні води.

Березенці, Діма Нестерук і ще там хлопець, запропонували нас вивезти через Анисів, потім на човнах. Менша дочка Юля замужем у Березні. З Дімою домовилася, і він за нами приїхав. Ще попросилася жінка з гуртожитку. Лежачу бабусю завантажили. Машина побита, поклеєна, на п’ять чоловік, а нас там назбиралося 13. І п’ять котів. А що робити? Колона машин стояла на виїзд з Чернігова.

Повз Лукашівку хлопці з такою швидкістю гнали! Там же орки були. Горбове, Авдіївка, Ковчин — і до Десни. А там людей багатенно, машин. І човнів з десяток. З того берега — Гориця, Локнисте. У кого були човни, перевозили людей. І з мотором, і звичайні на веслах. Рибальські. Коти в човні мовчки сиділи.

А на тому березі столи поробили, багаття палили. Годували людей безплатно. Відвозили кому куди треба. Ми жили в Березні в дочки Юлі, доки орки не відступили від Чернігова. Телефонували в служби, щоб тіло Валери вивезли. Записали адресу.

Приїхали, телефонують: «Ой, ну у вас тут страшне… Ми такого ще не бачили». Сфотографували, переслали Юлі фото: чи та людина. І забрали. Добре, що був дуже замотаний і лежав на цементі. Тепло не надто зруйнувало тіло.

Ще довго лежав у морзі на Пирогова. Поховали наприкінці квітня. На Бобровиці, є тут маленьке кладовище. За гаражами. Бабуся там моя похована.

Не думала, що аж такі руїни

Коли Наталія повернулася додому, побачила рештки стін. І ганок залишився. Розбитий, але встояв. До нього й прибудували новий будинок. А перше, що зробили, — доріжку у дворі прогребли. Щоб пройти можна було. І почали сміття виносити.

— Усе літо 2022 року я жила в теплиці, — каже Наталія Степаненко. — Дім згорів, сарай, а теплиця побита, але каркас залишився. Отам в кінці городу яма була. Снаряд упав. Ми навозили туди землі, тачками з городу, закидали. З дочкою, з подругою. Одних уламків вісім-дев’ять відер назбирали. Це окрім каміння.

Город обробляла. Уже в 2022-му я все посадила.

Привіз повну машину волонтерів

— Прийшов Андрій Галюга, волонтер. Сам. Здається, проїжджав на велосипеді, а я була у дворі, — продовжує розповідь. — Каже: «Ми допоможемо». Думала, побув та й забув. А він привіз повну машину волонтерів! Велика дяка людям за допомогу! Я тоді просто не могла сліз стримати, — і зараз плаче Наталія. — І потім Галюга людей привозив. Вони самі тут суп собі варили. Працювали. Розгребли все чисто. Залишки стін прибрали. Наступного року «Рокада» дала вагончик.

— У вас вистачило фінансів відбудуватися самій?

— Звідки? Пенсія три тисячі. Одна дочка теплицями займається. Друга торгує. Спасибі Андрію, він сам матеріали знаходив, збирав гроші.

Вагончик «Рокади» трошки мебльований, з санвузлом. Але для життя мало придатний. Улітку там жарко, зимою холодно. Але він став у нагоді під час будівництва. Я там волонтерам їсти готувала.

Піноблоки на стіни нового будинку дав Владислав Атрошенко. Міська рада. Під зиму привезли мені сюди. Матеріали на покрівлю: шифер і підстилку під нього. Я писала в заяві на Шевченка, 9, скільки чого треба. Все одно не вистачило, сама докуповувала. Стіни будинку ставив Галюга з командою у 2023 році. Зателефонував: «Мабуть, пора починати». Навесні закінчили. Ні про яку оплату роботи ніхто жодного разу не натякав.

Закінчили новий будинок у 2024-му. Фундамент склали з цегли, що залишилася з нашого розбитого будинку. Минулого року взимку вікна поставила Данська рада (міжнародна гуманітарна організація). Самі і встановлювали, підрядників наймали. Вони ж встановили двері. Твердопаливний котел від БФ «Аніка». Приїхали дівчата-волонтерки звідти. Котел наш, чернігівський. Давали як погорільцям.

Норвезька рада виділила гроші на димохід і труби. На лінолеум, заливку підлоги в трьох кімнатах. І на юсб-плити на стелю в кімнату. Щоб було, де жити. В інших кімнатах підлога ще не залита, просто бетон.

Десь стеля ще не підбита, десь стіни. Кути треба шпаклювати, укоси робити.

Чекаю коштів з «єВідновлення». За те, що вже зроблено, не компенсують, але дають на те, що ще треба зробити.

У кімнатах, які вже придатні для проживання, є меблі. Переважно даровані. Диван — від дочки, духовка. Холодильник купила сама. Беушний. Кухонні шафки Наталія Володимирівна перенесла з рокадівського вагончика. Так само унітаз.

На кухні висить вишита бісером картина.

А погоріло скільки, — журиться жінка.

Хата є. А газ?

— Дочка Оксана з синами досі на квартирі, — підсумовує жінка. — Онук Саша працює в «Сільпо» на піцах. А Нікіта вступив в училище на автослюсаря. Зараз в Березні.

Котел поставили перед самим новим роком. А то в холоді сиділа. Обігрівач вмикала. Куталася. Дві кішки гріли.

Газу немає. Газовий балон заправляю. Щоб провести газ, треба понад 100 тисяч гривень. Я подала заявку на «єВідновлення». Але, кажуть, на газ вони грошей не дають.

Не в одної мене така проблема. У Новоселівці вирішили, а про нас мовчать.

Джерело: сайт газети "Вість", Олена Гобанова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)