За 2 роки у Кудрівську школу прийшли 20 учнів з родин ВПО

Коли держава попередила про припинення фінансування вчителів у мало- комплектних школах, Кудрівка влітку 2024 року почала запрошувати родини з дітьми. Аби привабити людей у село, пропонують безкоштовне житло. Адже саме воно - одна з найбільших проблем та статей витрат для багатьох пере­селенців.

Цьому селу пощастило. Воно має свого мецената. Він захоплюється футбо­лом і очолює ФК «Кудрівка», що грає у Вищій лізі. Місцеві кажуть: свого часу чоловік збудував у селі гарний стадіон, облаштував місце для відпочинку біля ставка, посприяв встановленню вишки мобільного зв’язку одного з операторів та започаткував мінівиробництво сирів у селі.

Староста Кудрівки Тетяна Гончаренко стверджує, що саме він запропону­вав запрошувати в село переселенців. Аби надати їм безкоштовне житло, ви­купив кілька хат.

«Дітей меншає з кожним роком. Ми приходимо до того, що малокомплектні школи будуть закривати. До того ж держава не фінансує заробітні плати вчите­лів, якщо в класі менш як 5 учнів. Тому ми вирішили діяти на випередження», - розповідає Тетяна Гончаренко.

У 2024 році громада розмістила у Facebook оголошення, що запрошує роди­ни з дітьми у Кудрівку і надає їм безкоштовне житло. Також кілька хат для пе­реселенців надали селяни.
Процес організували чітко: директорка школи Оксана Рудя приймала дзвін­ки переселенців, розповідала про село, про умови. А староста - займалася бу­динками, розселенням людей. Так, у 2024-му до Кудрівки приїхало семеро сі­мей, а з ними - 22 дітей, із них 12 були шкільного віку. Вони значно підсилили школу в кількості учнів: по закінченню навчального року їх було 66. Серед пе­реселенців - люди з прикордонних сіл та містечок Чернігівщини, а також зі схо­ду та півдня України.

«Ми маємо 10 хат. Це звичайне сільське житло: вода надворі, туалет також, газ у балонах. На кожну хату ми зняли відео, аби люди бачили, як усе вигля­дає. Хто готовий жити в таких умовах, - приїжджає. Хати, в яких довго ніхто не жив, де потрібно робити багато ремонту, ми не пропонуємо.

Розуміємо, що забираючи з дому лише валізу з найціннішим, люди не мають

ресурсів на ремонти. Кожна запропонована хата придатна для життя. Звісно, десь треба поприбирати, розчистити двір. За бажання, люди можуть поступо­во викупити будинок», - пояснює староста.
Цьогоріч у село приїхало ще три родини з вісьмома дітьми.

Крім дітей із Кудрівки, тут навчаються також учні з сусіднього села. Їх при­возять автобусом.

«Я працюю тут з 2021 року, викладаю англійську мову. У ці роки кількість уч­нів коливалася від 40 до 50. Торік ми подали ініціативу, набрали 10-й клас. Тож з 1 вересня знову станемо 11-річкою. Цьогоріч до школи піде понад 60 дітей, усі класи повні, тобто від п’яти учнів. Але ще немає точних цифр, бо люди при- їжджають-виїжджають: дві родини з прикордоння повернулися додому, нові родини заїхали. Поки йде рух», - каже Оксана Рудя.
Вона також є місцевою депутаткою в громаді. Каже, цьогоріч тут закривають­ся три сільські школи, які не виконують вимоги по кількості учнів.

«Я налаштована проти закриття навчальних закладів. Школа - це осередок життя в селі. Чимало громад запрошували до себе переселенців із дітьми. Та коли школу все ж закривали, ці родини виїжджали. Освіта не має бути комусь вигідною чи прибутковою. Держава має бути зацікавлена, щоб діти були осві­чені, розумні, розвинені, дбати про їхній комфорт. І так само має бути зацікав­лена у тому, щоби села розвивалися. Зараз у селах мінімальна кількість умов для розвитку. І за них теж треба боротися», - ділиться директорка.

Директорка також розповідає про шкільні традиції. Кудрівка - спортивне село. Державних гуртків у селі немає. Натомість меценат відкрив гурток на­стільного тенісу та загальний спортивний. Для дітей це безкоштовно. З пев- ною періодичністю у село приїжджають тренери. Також діти грають у волей­бол, мають для цього облаштований майданчик.
«На стадіоні та біля ставка ми проводимо з дітьми свята. Замість концертів виходимо отак на пікнік, влаштовуємо старти, граємо у волейбол, спілкуємося. Усім подобається», - посміхається директорка.
Цього року у школі буде восьмеро новеньких, які вимушено стали пересе­ленцями.

ЯК ЖИВУТЬ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ У КУДРІВЦІ

На ґанку біля хати у теплій кофті та шкарпетках сидить Ганна Бойчук. Надворі майже 30 градусів тепла, але жінці прохолодно. Вона з Херсонщини, звикла до вищих температур. Ганна з двома донь­ками виїхала з окупації в червні 2024 року. Того ж літа оселилася в Кудрівці.

«Ми жили в селі у Скадовському районі. Я пра­цювала на полі, виплачувала кошти за будинок. А потім, у 2022-му, нас окупували. У мене реєстрація іншої області, яка не в окупації. Тому видати росій­ській паспорт мені не могли, вимагали відмовитися від громадянства України, щоб впорядкувати доку­менти.



Староста Тетяна Гончаренко та переселенка з Луганщини Оксана

Я тягнула час, скільки могла, дітям теж не роби­ла паспортів. Та останнім часом до мене зачастили соцслужби з поліцією, по­грожували забрати дітей, якщо не зроблю паспорт.
Були випадки в селі, що ді­тей забирали в табір від­починку і не повертали на­зад. Батьки виїжджали до них і залишалися там жити.

Тобто, загроза реальна була. Так ми й виїхали», - розказує Ганна.

Спочатку родина жила в соціальному центрі в Києві. Але кімнату людям дали тимчасово. На орен­ду квартири в столиці жінка не мала коштів. Від знайо­мої дізналася про запрошення в Кудрівку. З пере­їздом жінці допомогли волонтери.
Діти Ганни вже провчилися рік у місцевій шко­лі. Кажуть, їм подобається. Молодша, 12-річна Іванка, розповіла про навчання тут та в окупованій
Херсонщині.

«У Кудрівці гарні вчителі, все зрозуміло пояс­нюють. Я вже маю нових друзів. Мені тут добре. Вдома на Херсонщині мені теж подобалося до вій­ни, в нас школа невелика була. А під час окупа­ції нас перевели в іншу, все російською стало. Був предмет «Юна армія». Спочатку добровільний, по­тім став обов’язковим. Там дітей вчать воювати. Спочатку вчили на медика. Потім - давали дублі­кат автомата, розказували, як стріляти зі справж­ньої зброї, як з гранати знімати чеку.



Тамара, Анастасія та Андрій Якуби з прикордонного Грем’яча на Чернігівщині

З нашого класу ходили спочатку двоє учнів, а по­тім усіх почали затягувати. Не можна було відмов­лятися. Росіяни розповідали, що прийшли звільня­ти нас. Переконували, що Україна винна у війні. Ми їм нічого не казали проти. Боялися, що батьків ку­дись вивезуть і поб’ють. Наші українські книжки та підручники спалили: ними грубку в школі опалюва­ли в першу зиму», - пригадує Іванка.

Раз на тиждень були уроки української мови та лі­тератури. Їх домоглися батьки, бо діти не розуміли російської, на яку вмить перевели всі уроки. Ганна каже, що в перший рік окупації росіяни позакрива­ли багато шкіл у громаді, зокрема й ту, де вчили­ся діти до повномасштабної війни. Дітей з п’яти сіл звели в одну школу.

Ганна з дітьми звикла до життя в селі на півночі Чернігівщині. Мріє, аби закінчилася війна, аби мож­на було спати спокійно.

Трохи далі в іншому дворі порається Анастасія Якуб. Жінка приїхала з двома дітьми-школярами з прикордонного Грем’яча, що в Чернігівській облас­ті. До літа 2025-го родина жила впритул до Росії. Каже, вони були останньою сім’єю з дітьми, яка за­лишила село. Весь цей час вони навчалися дис­танційно. Обстріли прикордоння не вщухають два роки, серед селян були загиблі.

«Спочатку були прильоти за селом. А потім і по селу почали гатити. Стільки будинків спалено. Нашого також немає... Вони (російські військові. - авт.) стріляють по всіх, неважливо, то дитя, чи стара людина. Літає все: КАБи, дрони, «шахеди»...

Знаєте, ми не виїжджали, бо весь час було від­чуття: ще трошки, ось-ось і все закінчиться. А воно не закінчується, а тільки гірше стає. У червні ви­везли дітей до сестри в Сосницю. Ми ж з чолові­ком повернулися город порати. Але нічого зібра­ти не змогли. Наш дім зруйнований 3 липня. На го­роді працювати неможливо, постійно прилітає», - розказує Анастасія Якуб і демонструє фото пічки - це все, що залишилося від зруйнованого будинку, в якому прожили життя.

Родина обережно мріє викупити дім, який їм дали в Кудрівці. Та поки шукають можливості знай­ти меблі, одяг для дітей та шкільне приладдя. Сподіваються, може, хтось із волонтерів допомо­же.

Ще одна переселенка - Оксана. Жінка просить не називати прізвища, вона родом із Лисичанська, Луганської області. Виїхала з 11-річною донькою ще в 2022-му. Три роки переїжджала із міста до мі­ста, самотужки орендувала житло. Кудрівка - вже п’ятий пункт призначення родини. Вони приїха­ли сюди цього літа, побачивши оголошення. Жінка вже облаштувала дім, двір, посадила квіти.

Ми жили і в Вінниці, і в Києві. Ніхто ніде житла просто так не давав, всюди платили. У Києві орен­да була 12 тисяч гривень. Я працювала на двох ро­ботах, вдома була по чотири години. Ми з донькою на всьому економили, навіть лампочку зайвий раз не вмикали. Отак і виживали», - розказує жінка. І додає, що дуже рада мати безоплатно хату в селі. Каже, вміє топити грубку, роботи не боїться. Аби тихо було.

Джерело: "Українська правда", "Вісті Сосниччини", фото Наталії Найдюк

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)