Руслан Іванов лежав у тій купі, де двохсоті. Та медики помітили — цей ще дихає

Руслан Іванов

49-річний Руслан Іванов — чернігівець, художник-постановник. Працює в Києві на зйомках серіалів («Пес», «Коп з минулого», «Виходьте без дзвінка»). У жовтні 2023 року він втратив руку під Бахмутом — висока ампутація до плеча. Повномасштабне вторгнення застало його під Києвом, де він приєднався до місцевої тероборони в Демидові. Разом із бійцями 72-ї бригади імені Чорних Запорожців захищав Київщину.

Його дружина Олена залишалася в Чернігові та займалася волонтерством. Син Дмитро під час облоги міста став парамедиком у теробороні — тоді хлопцю було лише 16. Він дивом вижив, коли росіяни скинули бомби на школу №18. У ті ж дні під обстріл потрапила черга за хлібом, і Руслан згадує, як його волосся вмить стало сивим від страху за рідних.

Руслан показує на телефоні фото: біля ампутованої руки чорним маркером написано «Нема». Це значить — «немає пульсу». Під час ампутації в Дружківці його серце зупинилося.

— Бачив світло попереду, чував голоси, ніби з іншого світу, — пригадує він. — Лежав уже серед «двохсотих». Готували везти в морг. А потім почув: «Він прийшов у себе. Ставте крапельниці».

Втративши понад два літри крові, він балансував на межі між життям і смертю. Після поранення йому снився загиблий побратим Ігор. Руслан благав піти разом із ним, але почув різкий окрик: «Я тобі сказав, що ти зі мною нікуди не підеш!» — ці слова врізалися в пам’ять назавжди.

— Було три операції. Руки залишилося чотири сантиметри, — каже Руслан. — І тоді з’явилася думка: «Моє життя закінчилося. Хотів навіть розлучитися з дружиною». Іронізує: «Уявив, що Оленка приїде й ще й другу руку відірве».

У госпіталі він почув схожу історію від побратима, який теж втратив руку й вирішив залишити дружину, аби «не бути тягарем». Але дружина влетіла в палату й, крізь сльози й гнів, відмовила його від цього кроку. Руслан тоді зрозумів: любов сильніша за будь-які втрати.

Найстрашніші спогади пов’язані з Бахмутом.
— Ми тримали дорогу-життя, щоб ворог не міг підвозити провізію та зброю. Коли поранило 19-річного Андрія, ми з побратимом вирішили бігти його рятувати, — каже Іванов. — Над головою висіли дрони, падали міни. Ігорю перебило ноги, і він стікав кров’ю в мене на руках. Я закрив йому очі. Андрія теж не вдалося врятувати. Його крик і досі дзвенить у вухах.

Руслан отримав тяжке поранення руки. Але залишився на позиції, бо відхід означав би прорив ворога. Турнікет на його руці пробув 21 годину. Дорога, якою вони йшли, була всіяна мінами, а довкола гупали вибухи.

— Командир потім казав: молився і хрестився, поки ми крокували. Кожен наш рух був на межі дива, — з гіркою усмішкою пригадує Руслан.

Через пів року він отримав біонічний протез, який реагує на нервові імпульси. Сьогодні Руслан знову готує їжу, водить машину, косить траву. Попри ампутацію, у ньому відчувається неймовірна життєлюбність.

— Якщо вдома, то щоранку варю Оленці каву, — лагідно дивиться на дружину.

Руслан повернувся до роботи й навіть спробував себе на сцені — зіграв у п’єсі «Госпітальна рапсодія». Каже, що вперше бачив сльози свого командира, коли той аплодував у залі. А ще він вступив до педагогічного університету — хоче стати тренером і допомагати ветеранам відновлювати тіло й віру в себе.

Тепер спорт став його порятунком. Руслан навчився віджиматися однією рукою з додатковою вагою на спині до 100 кілограмів. Виконує ривок гирі 16 кг 39 разів за хвилину й посідає друге місце в Україні у своїй категорії.

— Для мене головне — показати, що навіть із травмами не треба себе жаліти, — переконаний він. — Треба встати й іти далі.

Його дружина Олена додає:

— Руслан має дивовижний вплив на інших військових. У лікарнях, де лежать хлопці після ампутацій, він переконує їх піднятися з ліжка. Його слухають, бо він такий самий, як вони. І багато хто завдяки йому повернувся до життя.

У його словах відчувається щирість і сила людини, яка пройшла крізь біль і втрати, але зберегла любов і віру. Це історія не лише про війну — це історія про незламність, про тих, хто навіть після найстрашніших випробувань знаходить сенс жити далі.



Джерело: сайт газети "Вість", Ольга Самсоненко, Фото авторки 

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)