Енергетики, які вижили після удару російського дрону 10 жовтня розповіли, як усе сталося

10 жовтня неподалік села Жадове Семенівської ТГ росіяни вдарили дронами по машинах працівників АТ «Чернігівобленерго», які поверталися в підрозділ після проведення аварійно-відновлювальних робіт. Наслідки цієї атаки виявилися жахливими — двоє загиблих і троє поранених. Та найстрашніше — обстріл був цілеспрямованим, і ціллю росіян цього разу були не об'єкти електропостачання і не техніка, а саме люди.

Того дня близько 22-ї ми закінчили виконувати роботу і вирушили на базу. Три машини їхали на відстані одна від одної, щоб уникнути скупчення техніки, яке може привернути увагу ворога. Наша автівка була останньою. За кермом сидів водій Руслан Дейнега, поряд наша бригада: я, Артур Оболенський і Саша Чуйко. Ми навіть не встигли далеко від’їхати від села, як раптом на дорозі перед собою побачили яскраву заграву. Під’їжджаємо ближче — а то горить наш автокран, що виїхав хвилин на 10–15 раніше за нас, — розповідає майстер Бахмацької виробничої дільниці служби підстанцій 35 кВ і вище АТ «Чернігівобленерго» Анатолій Топтун.

Ми зупинилися метрів за 30, погасили в машині вогні. Я почав гукати водія автокрана Толю Савченка. Він одразу ж озвався, махнув нам рукою. Тільки тоді ми побачили, що Толя сидить на дорозі. Я першим підбіг до нього, почав розпитувати, що сталось, але Толя був у шоковому стані, говорив, що нічого не пам’ятає, лише іскри і вогонь перед очима, — долучається до розмови електрослюсар з ремонту устаткування розподільних пристроїв Бахмацької виробничої дільниці служби підстанцій 35 кВ і вище АТ «Чернігівобленерго» Олександр Чуйко.

Ми спробували підняти Толю і тут побачили, що в нього сильно ушкоджена нога — колінного суглоба фактично не було, усе трималося лише на шкірі і тканині штанів. Тут підбіг і Артур — акуратно підняв Толину ногу й так утрьох ми потроху відтягли його на узбіччя, до кущів, щоб не залишати на освітленому місці, де його було добре видно. Крикнули Руслану, щоб розвертався в бік села (хотіли повернутися в Жадове, бо там є працююча амбулаторія), а самі взяли драбину, щоб використати як ноші, поклали Толю на неї і понесли до машини.

Одночасно з цим я набрав «швидку». На телефоні чітко бачив, що було 22:11. Встиг лише сказати, що ми біля Жадового і маємо пораненого. Мене перепитали, на якій саме ми дорозі, але відповісти я вже не встиг. Поряд вибухнуло.
Як розповіли хлопці, їх атакував зовсім невеличкий літальний апарат, який рухався в повітрі майже безшумно, а тому помітили вони дрон лише в той момент, коли він падав прямо на них.

— Цей пристрій пролетів біля мого правого плеча і вибухнув за спиною. Нас розкидало в різні боки. Пам’ятаю, як скотився в кущі і після цього на якийсь час втратив орієнтацію у просторі, хоча поранення в мене були неважкі — осколками посікло ноги і правий бік. Наче крізь сон почув, як кричать хлопці, і спробував озватися. А потім побачив вогні машин швидкої допомоги, — каже Олександр.

Другу «швидку» викликав уже я — о 22:19. З усіх хлопців мені пощастило, мабуть, найбільше — осколками посікло обидві ноги і трохи руку, оце й усе. Ясно, що на додачу до травм у кожного з нас була ще й контузія, тож усе сприймалося як у тумані, — додає електрослюсар з ремонту устаткування розподільних пристроїв Бахмацької виробничої дільниці служби підстанцій 35 кВ і вище АТ «Чернігівобленерго» Артур Оболенський.

Оговтався я першим. Лежав на землі і ще не розумів, чи поранений. Обмацав руки, ноги — кров є, але наче цілий. Тоді почав потроху підійматися і гукати хлопців. Спершу одізвався Толя Топтун. Коли я підійшов до нього, він уже перетягував ременем ліву ногу — нижче коліна в нього було поранення. Я зняв свого ременя, затягнув його Толі вище коліна і пішов шукати інших. Знову гукнув. Відгукнувся Саша, за ним Руслан. Лише Толі Савченка не було чути. А тут і дві «швидкі» приїхали, буквально за 5–7 хвилин.
В одну машину медики занесли Анатолія Топтуна, туди ж сіли Артур Оболенський і Олександр Чуйко. Друга машина забрала Руслана Дейнегу.
— Ми вже знали, що Руслана везуть окремо, бо він — тяжкий, але не до кінця розуміли наскільки. Дорогою «швидка» з ним обігнала нашу. Нічого не знали ми лише про Толю Савченка. Коли ж запитали в медиків, де він, нам відповіли: «Ми таких не забираємо», — Олександр замовкає. — Якщо чесно, я до останнього думав, що той дрон пролетів мимо нас. Що всі контужені, посічені осколками, але живі. А виявилось ні...

На жаль, це потрясіння було не останнім. Коли ми зайшли в приймальне відділення Корюківської лікарні, то побачили Руслана. Якщо чесно, в той момент я мало не втратив свідомості. У нього були численні поранення, відірвана права рука. Ми бачили, як йому боляче. І від цього було боляче й нам.

Цілу ніч лікарі боролися за життя Руслана Дейнеги, але марно — близько 8-ї ранку 11 жовтня його серце зупинилося. Наступного дня, 12 жовтня, Руслана Івановича поховали в Бахмачі. 1 листопада йому мало виповнитися 47 років. Його 18-річний син Олександр залишився круглим сиротою. А 15 жовтня в останню путь провели й 47-річного Анатолія Савченка. Попрощатися з ним рідні, друзі і колеги змогли в Катерининській церкві у Чернігові.

— Ми чітко розуміємо: цього разу ворог цілився саме в нас. Виждав, поки ми зберемося докупи, і цинічно завдав удару, — каже Олександр. — Ви тільки подумайте — вдарити по цивільних, які несуть пораненого! Так роблять лише нелюди! Попри страшну трагедію, яку пережили, хлопці не збираються полишати своєї роботи.

— До війни вважалося, що робота енергетиків — одна з найнебезпечніших, бо ми маємо справу зі струмом — тихим убивцею, аж виявилося, що насправді раніше було не так уже й небезпечно, — говорить Анатолій Михайлович. — Зараз усе в рази складніше. Буває, не встигаємо приступити до роботи, як над головою починають гудіти дрони, доводиться зразу ж тікати. Але де зараз безпечно? Я на підприємстві працюю з 1996 року, то чи можу я його покинути?

— Звісно, якийсь час психологічно буде дуже складно. Але, сподіваюся, ми справимось, — додає Олександр.
Мешканці області вже охрестили всіх енергетиків, які постраждали від цієї атаки росіян, героями без пікселя, хоча самі вони себе такими не вважають. Кажуть:

Все одно зараз найтяжче військовим. Так, і нам непросто, але ж ми хоч вдома заночувати можемо, а вони — ні. Тому треба дякувати нашим захисникам за кожен прожитий день і в тилу робити все можливе для відновлення країни.
Хто, як не ми?

P.S. 10 жовтня — це був не єдиний обстріл росіян Жадового. Після енергетиків під приціл потрапили рятувальники, які приїхали на місце гасити техніку, що горіла. На щастя, у цьому випадку постраждала лише машина, поранених і убитих не було.

Джерело: газета "Гарт", Катерина Огієнко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)