Наталія Гоголь з Прилук дарує людям красу і позитив та допомагає армії

На перший погляд волонтерство здається найлег­шою роботою. Адже для того, щоб допомагати, не треба вчитись у вузах чи навіть проходити курси. Просто бери - і допомагай! Проте є головна умова, яку не всі можуть виконати. Для того, щоб допома­гати - треба мати добре серце! У прилучанки Ната­лії Гоголь (Скорик) саме таке. З першого дня повно- масштабного вторгнення вона допомагає ЗСУ, а у перервах між допомогою дарує жителям міста красу і позитив. За фахом Наталія Павлівна - перукар. Пра­цює у невеличкій, але затишній перукарні на вулиці Гімназичній. Там у перервах між стрижкою клієнтів і відбулась наша з нею розмова.



ЗЕМЛЕВПОРЯДНИК З НОЖИЦЯМИ

Народилась Наталія Гоголь у Прилуках. Жила з батьками у районі заводу пластмас, згодом за сімейними обставина­ми переїхали у Сухополову. Навчалась у Сухополов’янській школі, потім поступила у Прилуцький гідроколедж. Після того здобула заочну освіту у Північному локальному центрі дистанційно-заочного навчання Рівненського національно­го університету водного господарства та природокористу­вання у Прилуках. В обох закладах навчалась спеціальності - землевпорядкування і кадастр. Проте за нею не працюва­ла, пішла у декрет.

На запитання, чому саме таку спеціальність обрала, від­повідає, що сім’я на той час не мала фінансової можливості вчити її десь далі, поза межами міста. Вона ж завжди мріяла стати дизайнером приміщень, але батьки сказали вибира­ти те, що є у Прилуках. Зважаючи на дизайн її перукарні, у Наталії все могло скластись доволі добре. Їй завжди, зізна­ється, подобалось малювати. До творчості, каже, схильна бо має маму-музикантку. Тетяна Миколаївна Гоголь вела гурток у Сухополов’янській школі. Організовувала вистави, до яких залучала доньку з раннього дитинства. З вистава­ми гурток їздив виступати дитячими садками, а про Тетяну Миколаївну тоді навіть «Правда Прилуччини» писала. Діти її, каже Наталія, дуже любили. Колишні учні не забувають і нині, коли її мама перебуває на пенсії.

Тож, маючи творчу жилку, прилучанка цілком могла стати дизайнером. Але не жалкує, що обрала перукарську справу (хоча, скоріше, справа обрала її), бо робота їй дуже подоба­ється. Коли вийшла з декрету, згадує, влаштуватись земле­впорядником не вийшло, бо вимагали стаж роботи мінімум 2 роки. Ще і дитина була мала, що роботодавцям не дуже подобається, адже мама могла переривати роботу через хвороби доньки. Тоді сусідка запропонувала Наталії працю­вати у її перукарні.
«А я не мала до цього жодного відношення, - згадує при­лучанка. - Більше любила малювати, креслити. Але су­сідка настійливо сказала: ««Бери до рук ножиці і машинку. Якщо у тебе вийде, якщо це - твоє, то будеш працювати. А всім скажем, що ти - студентка. Проте вчити тебе не буду, я - не вчитель». Довелось навчатись за роликами з YouTube».
Було тоді Наталії Павлівні - 22 роки. А нині у неї вже два­надцятирічний стаж. Скільки за цей час через її руки і ножиці пройшло клієнтів, каже, не рахувала: «Мабуть, тисячі. Є клієнти, які ходять з першого дня і до сьогодні. Є ті, хто 12 років тому були дітьми, а нині водять своїх дітей».

СІМ’Я І РОБОТА

Покійний батько Наталії Павло Володимирович Гоголь працював водієм на аварійній машині у газовій службі. Дов­го хворів. Жінка має сестру Ольгу Буряк, чоловік якої на вій­ні. У неї самої з чоловіком не склалось. «Рано вийшла за­між, - каже. - Разом прожили лише два роки. Наразі доньку Катю виховую сама».
Катерині Скорик - 14 років. Дівчинка дуже активна, відві­дує гуртки танців і малювання. Ходила на гурток журналіс­тики у центр творчості дітей та юнацтва. Зараз дуже захо­плюється волейболом. Постійно змінює професії, які хоче обрати. Наразі планує вступати у медколедж. Ні землевпо­рядником, ні перукарем поки бути не хоче.

- Наскільки важка Ваша робота? - запитую Наталію.

- Коли починала працювати, відучувала невідомість. До­велось вникнути, навчитись робити правильно. А ще ж це - не манекен, а жива людина! Потрібно не лише стригти, а і спілкуватись з нею. Було страшно, але було і цікаво! І якщо є велике бажання, то навчитись стригти можна.

- А кого найважче стригти? Маленьких чи, навпаки, старших?
- Коли вмієш все і впевнений у цьому, то різниці немає. Люди пенсійного віку, посвоєму, як діти, а діти іноді бу­вають, як дорослі. І у кожного свій характер. Працюю, як психолог. Адже люди приходять не лише постригтись, а і поспілкуватись, посміятись. Є серед них і самотні. Хо­четься, щоб люди від мене виходили не просто гарні ззов­ні, а і з гарним настроєм, позитивом.

- Виходять?
- Так.

ВІЙНА І ВОЛОНТЕРСТВО

Перший день війни, мабуть, як і всі ми, Наталія Гоголь запам’ятала на все життя. «Перед тим багато про це гово­рили по телебаченню, - розповідає.

- Багато людей піддавалось паніці, а мені вірити у це не хотілось вза­галі. Я просто не розуміла, як у ХХІ столітті можлива така війна! А по­чалось все з того, що о п’ятій ранку зателефонував хрещений батько Каті Олександр Вінчура (він військо­вий і нині воює) і спитав, де дитина, а також порадив збирати докумен­ти, бо почалась війна. Запитала, чи не жарт це. Проте, почувши у тру­бці вибухи, зрозуміла, що не жарт. А донька якраз була у гостях у свого батька під Ніжином. Довелось шука­ти машину і бензин, щоб їхати заби­рати, бо батько її відмовився приво­зити. Сказав, що все це несерйозно і скоро закінчиться».

У Прилуках тоді творився хаос, зга­дує співрозмовниця, проте вже невдовзі люди згуртувались і зрозуміли, що нашим воїнам потрібна допомога. Почали збирати теплий одяг, шкарпетки. Приносили чаї і бутербро­ди. Заряджали пауербанки. «Багато людей підключилось, - згадує волонтерка. - Потім все трішки наладилось і хлопці сказали, що допомога поки що не потрібна. Згодом збира­ли і доставляли те, у чому виникала потреба».

Зараз Наталія з Катею ходять плести маскувальні сітки в один з навчальних закладів міста. Це відбувається або піс­ля роботи, або у неділю, коли у жінки - вихідний. У її донь­ки час є не завжди, але між уроками і заняттями все одно плете.



«У цій роботі нема нічого важкого, - переконує Наталія Гоголь. - Треба просто розуміти, що робиш, і старатись повторювати. Під час плетіння сіток відчуваю релакс, позитив, морально розвантажуюсь. Хтось з жіночок щось розповів - ми посміялись і легше на душі. А ще всі, хто пле­те, є однією великою сім’єю. І якщо тобі потрібна будь-яка допомога, то тобі допоможуть».

«Весь процес плетіння - задоволення, - продовжує жін­ка. - Адже ми робимо потрібну роботу, бо хлопцям сітки дійсно потрібні. Хотілося, щоб більше людей долучалось до процесу. Розумію, що у кожного своя робота, але час можна знайти - було б бажання».

Волонтерка каже, що розслаблятись нам всім ще рано: «Дуже хотіла б бачити людей такими, якими вони були на самому початку війни. Щоб всі так само зібрались до­купи. Не треба казати, що втомились. Хлопці на фронті втомились більше. І всі хочуть додому, всі хочуть до сім'ї. Я багато спілкуюсь з тими, хто звідти приїжджає і дуже хочеться, щоб ми цього тепла з дому, цієї допомоги їм пе­редавали більше».

У перукарні Наталії Павлівни стоїть прозора пластикова коробка з написом «На маскувальні сітки та смаколики». Люди залишають гроші, жінка звітує у Фейсбуці про їх вико­ристання. У цій самій перукарні безкоштовно стригла льот­чиків, які перебували у Прилуках на реабілітації.

«Хлопців привозили після поранень, з фіксаторами, з усім тим залізом, - розповідає. - Перебинтовані, але хо­дили самі. У госпіталі їх стригти не дозволили, аби не по­рушувати санітарію. Було дуже цікаво з ними поспілкува­тись. Хотілося їх розбалакати, розвантажити».

А є такі люди, з якими волонтерці говорити не хочеться зовсім. Аби не загострювати конфлікт. Наприклад, з тіткою, яка виросла у Смоші і приїздила туди щороку у гості до мами. «Все бачила своїми очима, а тут телефонує: «У вас
там таке робиться! Бандери і націона­лісти бігають!» Як люди можуть так вірити телевізору? - дивується Наталія Гоголь. - Є ще інші родичі, місто яких знаходиться у зоні бойових дій. Ми про­понували приїхати до нас, ми б допо­могли. А вони поїха­ли у росію, думали, що там їм допомо­жуть. Доки свої кош­ти були, жили там, а потім їх випхали. І вони повернулись у свої руїни. Тепер те­лефонують - і ми, ніби, винуваті».

ПОДОРОЖІ І КВІТИ

Завдяки тому, що Катя бере участь у різноманітних фес­тивалях у різних мі­стах, її мама подо­рожує. «Стараюсь завжди з нею поїха­ти, - розповідає На­талія. - були з нею і у Києві, і у Черкасах. У Маріуполь за 3 роки до повномасш- табної війни їздили. Таке гарне місто було! У Мелекіному на блокпосту зустріли хлопця з Прилук. Такий радий був, що земляки приїхали!.. У новинах бачила, що Маріуполь стерли з лиця землі, але відмовлялась цьому вірити. Пе­ред самою війною були на міжнародному фестивалі у Чор­номорську. Він проходив на сходах біля самого моря. Так гарно було!»

Своєю слабкістю волонтерка називає квіти. Вони на їх по­двір’ї цвітуть з ранньої весни до пізньої осені. Але зараз їх красою навіть не встигає любуватись. Заклопотана розроб­кою тактичних ношів. З фронту попросили. «Часто пора­нених немає чим винести, - розповідає. - Беруть за руки і ноги, а вже потім під’їжджає евакуаційний транспорт. В інтернеті знайшла схему, доробила її, і зараз хочу зроби­ти для хлопців пробну версію».

Джерело: газета “Прилуччина”, Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)