45 років у рідній школі: Микола Лобода – легенда Дружбинського ліцею

У кожній школі є вчитель, без якого неможливо уявити її дух і традиції. Для випускників та учнів Дружбинського ліцею такою людиною став учитель фізичної культури Микола Іванович Лобода, який протягом 45 років не тільки навчає дітей спортивних вправ, а й виховує в них силу характеру, командний дух та любов до руху.

Ще дитиною він прийшов у Дружбинську школу, закінчив її, а згодом повернувся сюди вже в ролі педагога – і залишився тут назавжди. Микола Іванович Лобода – старший учитель, має вищу кваліфікаційну категорію. Він – людина, яка закохана в життя, роботу, спорт та музику.

– Як почався Ваш шлях у професію?

– Стати вчителем мріяв ще з дитинства. У сьомому класі ми писали твір на тему «Ким ти хочеш стати?». Хтось мріяв стати космонавтом, хтось – артистом, а я написав, що хочу стати вчителем фізкультури й не зрадив своєї мрії. У нас був чудовий учитель фізкультури, він прищепив мені любов до цієї професії. Тож у мене не було вагань, куди йти вчитися та працювати.

Я народився в селищі Дружба, тут же закінчив школу. Після закінчення школи рік працював, а потім пішов до армії, де був заступником командира взводу. Після строкової служби повернувся додому, у Дружбу. Саме тоді на базі восьмирічки організовували середню школу, і мені запропонували посаду вчителя початкової військової підготовки. В армії, як заступник командира взводу, я проводив багато занять, і це мені непогано вдавалося. Але ця посада потребувала, щоб учитель мав військове звання офіцера. Тому мене відправили на курси офіцерів запасу. Три місяці я навчався на курсах у Києві й отримав звання лейтенанта запасу. Викладаючи ПВП, дослужився до капітана. Паралельно з роботою навчався заочно в Чернігівському педагогічному інституті на факультеті фізичного виховання.

Коли був на третьому курсі, мені, окрім ПВП, доручили викладати фізкультуру в старших класах. Мій колега сказав, що йому невигідно їздити на військові збори, де ми проводили польові навчання, тому попросив мене забрати старші класи. Так я отримав перші дві години фізкультури, потім навантаження збільшили до чотирьох, а коли вчитель фізкультури пішов на пенсію, я став викладати фізкультуру. Тож у Дружбинському ліцеї (раніше – школі) я працюю вже 45 років, викладаючи ПВП і фізкультуру.

Загалом у сучасній школі військову підготовку фактично прибрали з навчання. Я вважаю, що це неправильно, особливо з огляду на наше сьогодення. А новація з упровадженням предмета «Захист Вітчизни», коли заняття будуть проводитися в Ічні, де збиратимуть усіх учнів громади разом в один день, цікава… Але навіть не знаю, наскільки це буде ефективно.

– А Ви єдиний учитель у своїй родині?

– Ні. Моя дружина, Ніна Миколаївна, теж педагог, вона працює заступником директора Дружбинського ліцею. Мої доньки Олена та Ольга мають педагогічну освіту, вони – вчителі іноземної мови.

– Чи обговорюєте Ви освітянські питання в колі родини?

– Звичайно, обговорюємо й завжди приходимо до єдиної думки щодо навчання та виховання учнів.

– Зараз багато говорять, що сучасні діти майже не рухаються, не грають в активні ігри, а більшу частину свого часу проводять із гаджетами. А як Ви вважаєте, наскільки гостра ця проблема?

– За роки роботи я спостерігаю, як змінюється здоров’я дітей. Зараз до 90% школярів мають відхилення у стані здоров’я, бо ведуть сидячий спосіб життя. А рух – це здоров’я.

Я завжди кажу: «Дітки, відкладайте телефон хоч трохи. Треба займатися фізичною культурою. Діти повинні рухатися!» А вони сидять цілий день на уроках, потім приходять додому й знову сидять, дивлячись у телефони. Коли я був у їхньому віці, у нас був один телевізор на весь під’їзд. Увесь вільний час ми проводили на вулиці: взимку грали в хокей, каталися на лижах, улітку грали у волейбол і займалися плаванням. Це була нормальна рухова активність. А зараз навіть улітку, під час канікул, діти грають у футбол лише кілька разів за три місяці, тоді як раніше це було майже щодня.

На уроках фізкультури я намагаюся максимально заохочувати дітей до активності, залучаю їх до спортивних змагань. І в нас уже є така традиція – на кожному турнірі виборювати призові місця. Ця традиція підтримується з року в рік: 99% змагань завершуються успішно, адже діти налаштовані на перемогу. Останні два роки школа бере участь у змаганнях «Пліч-­о-­пліч», де вже здобула третє та друге місця.

– Ви не тільки вчитель фізкультури, а й тренер ДЮСШ із волейболу. Як відбираєте дітей у секцію? Берете всіх охочих чи є якийсь відбір?

– Набираю дітей до секції волейболу, починаючи з п’ятого класу. У мене дві групи – молодша й старша, по 16 учнів у кожній. Не відмовляю нікому, хто приходить із бажанням навчитися грати у волейбол. Я знаю, що дитина сама зрозуміє, якщо в неї не виходить зі спортом, і сама підійде до мене та скаже: «Це не моє, вибачте». Таких випадків було небагато, але вони траплялися.

Ті, у кого є талант, працюють із більшою віддачею, але я ніколи нікого не змушую. Діти ходять до секції з бажанням, і навіть якщо комусь просто хочеться провести час із друзями, порухатися – вони все одно отримують користь для здоров’я. Розминки, вправи з м’ячем і без м’яча – усе це рух. А оскільки в дітей зараз рух обмежений, то активно порухатися на секції тричі на тиждень – це теж великий плюс для здоров’я.

– У багатьох школах за кордоном фізкультура є щоденним предметом. А як, на Вашу думку, чи справді це обґрунтоване рішення?

– Я вважаю, що фізкультура має бути щодня. Якби була моя воля, я б поставив її в розклад на кожен із п’яти навчальних днів. Бо рух – це здоров’я, а якщо є здоров’я, можна успішно опанувати всі інші предмети. Але що маємо, те маємо. Навіть у такому вигляді заняття фізкультурою дають позитивний ефект. Проте ще раз хочу підкреслити: програми з фізкультури, які розробляються «згори», не завжди відповідають стану здоров’я сучасних дітей. Тому треба коригувати навантаження, додаючи вправи тим, кому їх бракує, і зменшуючи тим, кому вони завеликі.

– Чи вистачає зараз інвентарю для проведення уроків фізкультури та занять у секції з волейболу?

– Школа має достатньо інвентарю для проведення уроків. Хоча лиж стільки, скільки було раніше, вже немає через їхню високу вартість, адже одна пара коштує 3­-4 тисячі гривень. Раніше кожна школа мала лижі. Ми всю зиму ходили на лижах: відпрацьовували спуски, підйоми тощо. Але зараз у жодному районі лиж немає, бо де знайти такого заможного спонсора, який забезпечив би школу лижами? Проте все необхідне для волейболу, футболу та інших ігор у нас є. З придбанням волейбольних м’ячів допомогли благодійники, а нову сітку придбали за кошти міської ради. Дуже хотілося б мати спеціалізований інвентар для тренування волейболістів – пристосування для тренування ніг, рук тощо. Його в нас немає, тож обходимося тим, що є.

– А серед вихованців вашої волейбольної секції є чемпіони?

– Суперчемпіонів немає. Я не ставлю собі за мету виховати чемпіонів, бо, на мою думку, діти й професійний спорт – це зовсім різні речі. Наша робота в секції – для здоров’я, а не для того, щоб виховати чемпіонів. Професійні спортивні школи справді налаштовані на результати. А в нас – так звані групи початкової підготовки. Тому ми передусім маємо навчити дітей азів волейболу – навичок гри, техніки тощо. А далі вони вже самі розвиваються: хтось після школи забуває про спорт, а хтось продовжує займатися.

Нещодавно ми проходили курси онлайн. Наш куратор – тренер команди «Буревісник» – запитав: «Розкажіть про свою діяльність, про своїх вихованців». І виявилося, що він із моїми колишніми випускниками грав в одній команді на першість області. Звичайно, мені було дуже приємно, що тренер команди Прем’єр­-ліги Украї­ни знає моїх вихованців і добре відгукується про них.

– А дівчатка ходять до Вас на волейбол?

– Ходять, але небагато. В основному в нас у секції займаються хлопчики. Але є й дуже вмотивовані дівчата. Зараз у мене є дівчинка Аня Шанько, вона перейшла до сьомого класу й просто закохана у волейбол, для неї спорт – понад усе. Наприклад, коли тато запитує: «Аню, що тобі подарувати на день народження?» – вона відповідає: «Волейбольний м’яч». Іншим разом: «Купи мені щитки для ніг та кросівки для занять волейболом». Їй не потрібні сукенки чи косметика, вона налаштована на волейбол. Дитина справді любить спорт, серйозно працює, налаштована на результат.

А буває так: трохи походили, побавилися, побачили, що спорт – це тяжка праця, і пішли геть. Але такі випадки трапляються і з хлопчиками, і з дівчатами.

– Зараз багато хто з учителів каже, що в шко­лі стало набагато складніше працювати. А Ви як вважаєте?

– Так, звичайно, збільшилося навантаження, погіршилася дисципліна. Часто батьки звинувачують учителів у булінгу, виправдовуючи проступки своїх дітей.

– Мені розповіли, що, крім спорту, Ви захоплюєтеся музикою і багато років граєте в духовому оркестрі?

– Музика супроводжує мене все життя, як і любов до фізичної культури. Я закінчив музичну школу по класу баяна, а з третього класу нам запропонували вибрати ще одну додаткову спеціалізацію – фортепіано або духові інструменти. Я обрав духові інструменти. І ще в школі, у восьмому класі, почав грати в нашому аматорському духовому оркестрі. Ми виступали на всіх святах, їздили з концертами по селах району.

В останні роки наш оркестр трохи занепав, бо оркестранти постаріли, хтось виїхав, когось уже немає з нами. Це життя… Але Володимир Олександрович Сімашко почав відроджувати колектив: він набрав дітей, зібрав старий склад оркестру. Кілька місяців репетицій – і минулими вихідними ми вже давали концерт у Гмирянці. У планах – Дорогинка та інші села громади. Отже, історія нашого духового оркестру продовжується з новими музикантами.

– Що б Ви побажали напередодні нового навчального року своїм колегам – учителям: молодим, які тільки починають свій освітянський шлях, і ветеранам, які з вами починали працювати?

– І ветеранам такого віку, як я, і молодим учителям я, по­перше, бажаю здоров’я. Бо якщо ти здоровий, ти можеш працювати, творити, навчати. І по­друге – наснаги й терпіння.

– А що б Ви побажали дітям і батькам?

– Дітям – приділяти більше уваги здоров’ю. Більше рухатися, вести активний спосіб життя. У школі здобувати знання, а не просто відсиджувати час. Бути наполегливими, цілеспрямованими. Вчитися ставити цілі й досягати їх.

Батькам бажаю більше цікавитися справами своїх дітей: як вони навчаються, чим вони займаються після школи, з ким дружать, про що мріють. Звичайно, дуже важко на наші зарплати прожити. І батьки після роботи працюють по господарству, дуже втомлюються. Але все одно батьки повинні приділяти увагу своїм дітям. Звичайно, вчителі роблять усе можливе для навчання та виховання дітей, але цього недостатньо. Адже навчання та виховання – це комплексна робота, в якій мають брати участь і вчителі, і батьки, і самі діти.

Джерело: "Трудова слава", Олена БЕРЕЗКІНА

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)