Як зефірні квіти Вікти Кисіль з Прилук допомагають ЗСУ

Дружина військового. Мама двох доньок. Волонтерка. Зефірна майстриня. Медикиня. Водійка. Жінка, яка не боїться чоловічої роботи і власними руками створила арку і альтанку у себе вдома. Жінка, яка ставить недо­сяжні цілі і досягає їх. Змогла, наприклад, за короткий час схуднути аж на 30 кілограмів. А ще надшвидко освоїла виробництво десертів, якими допомагає ЗСУ. У прилучанки Віти Кисіль багато талантів і захоплень. Спробуємо розповісти про всі. 

Коли Віта народилась, це ім’я було популярним. «Я - саме Віта, - розповідає жінка. - Не Вікторія, не Віталіна, не Віталія. У паспорті записано «Віта». «Життя» - у перекладі з латині».
З волонтеркою зустрічаємось на Театральній площі. Наразі вона у декретній відпустці. Доки діти з бабусею, можемо трохи поговорити.
Народилась Віта у Прилуках. У сім’ї була довгоочікуваною дитиною, та рано втратила батька - їй тоді було лише 3 роки. Виросла з мамою, яка все життя пропрацювала на прядильній фабриці. «Моя мама була передовою робітницею, - розпо­відає майстриня. - За свою роботу отримала квартиру. Їх тоді таких було лише троє на фабриці». У тій квартирі на четвертому поверсі дев’ятиповерхівки Віта і виросла.

У школі любила природничі науки. Особливо біоло­гію. У старших класах захопилась читанням. А ще з раннього дитинства любила ліпити, малювати, вирі­зати - майструвати своїми руками. Оскільки любить музику і, як сама каже, все, що пов’язано з творчістю, закінчила музичну школу за класом бандури. «Хо­дила на всі можливі і неможливі гуртки у Прилуках, - розповідає жінка. - Починаючи від бісеру і закінчу­ючи фортепіано, бандурою і співом. Мене ніхто не примушував. Навпаки, мама пропонувала полежати вдома, відпочити, а мені потрібно було щось робити, рухатись, їздити на концерти і змагання. Мені і зараз подобається кудись їхати, у чомусь брати участь, бачити нове. У першому декреті, наприклад, 11 років тому сама освоїла в’язання. В’язала своїй дитині і сукні, і шапочки».

Пішла у медицину

У дитинстві Віта спочатку мріяла стати ветеринаром. «Я дуже люблю тварин, - зізнається. - У нас вони на четвертому поверсі завжди були. Котик був, собачка. Я їх любила і з турботою ставилась до їх здоров’я.
Сама лікувала. Оскільки моя мама боїться робити уколи, то коли захворів котик, мені довелось колоти. І виявилось, що це зовсім не страшно і не важко. Але згодом я зрозуміла, що мені тварин шкода, що плачу, коли вони хворіють, а з людьми... якось простіше.

Тому, закінчивши у 2010 році школу № 2, я поступила у Прилуцьке медичне училище».

Спеціальністю прилучанка обрала лікувальну справу. Вчилась відмінно, всі роки отримувала стипендію, була старостою групи, активно брала участь у всіх заходах і закінчила заклад з червоним дипломом. Після училища хо­тіла продовжити вчитись на лікаря, але, каже, так склалось життя, що довелось йти працювати. По розподілу трудилась фельдшеркою у ФАПі села Нова Гребля. За контрактом мала відпрацювати там два з половиною роки, але за рік «з хвостиком» довелось йти у декрет. Працюючи, поступила на заочне навчання у Харківський національний фармацев­тичний університет.

Свої навчальні потреби, розповідає жінка, вона забезпечу­вала сама. Крім Нової Греблі, паралельно працювала ще й у аптеці у Прилуках. Тоді відкрилась нова біля залізничного вокзалу, і молоду спеціалістку покликали туди на роботу.

Ігор, Софія і Єва

У той самий рік, коли Віта вступила навчатись на фарма­цевта і пішла працювати в аптеку, вона познайомилась з хлопцем Ігорем, який через рік став її чоловіком. «Він такий самий активіст, як і я, - розповідає. - Також з червоним дипломом закінчив навчальний заклад - Прилуцький гідро­меліоративний технікум, потім Сумський університет. Так само був старостою. Наразі є військовим, у червні виповнилось 3 роки, як служить».

Познайомились Віта з Ігорем через соцмережу. «Ніхто не зрозумів, хто кому перший написав, - згадує жінка. - Зустрі­лись, сподобались один одному. На дев’ятий день знайом­ства він повіз мене до себе додому у Голубівку знайомити зі своєю мамою - у його брата якраз день народження був. Якось так швидко все закрутилось-завертілось».



У 2014 році у подружжя народилась первістка Софія. Ро­сіяни якраз почали війну на сході України. «Коли на Донбасі почались заворушення, я якраз була на сесії у Харкові, - згадує волонтерка. - Більшість дівчат у нашій групі були з Маріуполя. І вже тоді мої одногрупниці були налаштовані так, що це Україна у всьому винна. Лише одна моя подруга розуміла, що це не так. На сесіях ми всі 3 роки жили разом, але на цю тему намагались не спілкуватись».
Друга донька Єва народилась у рік початку повномасштаб- ної фази війни. «24 лютого, коли почалась війна, у мене був 2-3 місяць вагітності, - розповідає прилучанка. - Це була довгоочікувана дитина, нам багато чого довелось пережи­ти. Того дня чоловік мав їхати на роботу у Бровари (він на той момент займався будівництвом, мав свою бригаду), я - йти у жіночу консультацію здавати важливі аналізи. Але ми зібрали валізки і поїхали у село».
Оскільки вагітність у Віти була нелегкою, чоловік був поряд з нею, але рвався на фронт. «До червня я його ще тримала, - згадує прилучанка. - Але вже у перші дні він пішов у місцеву тероборону. У нас був свій бусик, на якому вони з хлопцями їздили, робили споруди, чергували на блокпостах».
Зараз Ігор Кисіль у складі 5 окремої штурмової Київської бригади воює на одному з найгарячіших напрямків - По- кровському.

«Я б його все одно довго не стримала», - зізнається Віта. З дітьми їй нині допомагає мама-пенсіонерка. Через вік може робити це не часто. Більшість часу Софія і Єва з мамою. Старша донька поки ще не може багато їй допомогти. «Гар­на дитина, - каже про неї Віта. - Спокійна, весела, також любить подорожувати. Навчається грати на скрипці. Має успіхи».
Єва потребує більше маминої уваги, бо часто хворіє.

Живуть вони втрьох, окремо від бабусі, у іншому районі міста. Через цю війну, каже жінка, вона стала мужнішою. «Вдома тепер доводиться виконувати багато чоловічої ро­боти, - розповідає. - Своїми руками зробила арку і альтанку. Шуруповерт, дриль і електролобзик для мене тепер не чужі інструменти. Сама робила опору для троянд, облашто- вувала фасад будинку. Це приклад того, що жінкам можна робити важку роботу і самим, але це не добре, звичайно».

Смак волонтерства

«Свій сад, своє господарство, купа роботи вдома, тому часу на допомогу у мене не було, я сама її потребувала, - розповідає про те, як стала волонтеркою, прилучанка. - Потім почала ходити на сітки і це для мене стало ковтком свіжого повітря. Було це у 2023 році, мені вже треба було у соціум».

На плетіння сіток Віту Кисіль привела її кума Галина Му- сієнко - волонтерка, яка виготовляє ароматичні свічки і про яку «Прилуччина» вже писала. Вони дружать давно, їх старші діти ходять в один клас, Галина хрестила Єву.
«Я старалась ходити по максимуму, - розповідає волон­терка. - Бабусі віддавала дітей, скільки вона могла з ними гуляти. Але через те, що менша дитина хвороблива, на жаль, довелось залишити».

Тоді Віта почала займатись зборами для фронту. «Це не секрет, що збори у військових постійні, - розповідає. - Вони дуже багато вкладають власних коштів. Особисто мене, як дружину військового, це злить і пригнічує. Наче війна не для всіх. Наче лише для таких родин, як моя. Це мене хвилює до глибини душі!»

З першим збором на автомобіль для бригади, де служить Ігор, мало що вийшло. «Просто «Дай!» не працює, - ділить­ся досвідом волонтерка. - Щоб більше отримати, треба придумати, щоб щось дати». Спочатку два роки підряд ве­ликою компанією разом з дітьми колядували і щедрували по магазинах і продуктових базах. Діти, згадує, вчили напам’ять величезні тексти. Підприємцям їх виступи подобались, запро­шували на наступний рік.
«Дітям залишались лише цукерки, - згадує жінка. - А всі ті кошти, які вони заробили, пішли на бригади мого чоловіка і батька іншої дівчинки з нашої компанії».

Потім були повітряні кульки. 14 лютого і 8 березня діти продавали їх у центрі міста, тримаючи напис: «Для тата на ЗСУ». «Всі зароблені кошти йшли на допомогу бригадам, - розповідає волонтерка. - Потім зрозуміла, що кульок недо­статньо. Хочеться передавати не 8 чи 12 тисяч, а більше. Наближалось 14 лютого. Єва трішки підросла, почала відві­дувати садочок, і у мене стало більше вільного часу. Так як я люблю рукоділля, мені прийшла ідея виготовляти букети з цукерок». Хоча вже тоді, зізнається, бачила в інтернеті ролики про зефір, але для його виробництва потрібне було обладнання і час, якого не мала.

Закупивши на велику суму цукерок і матеріли для оздо­блення, Віта Кисіль відкривала відео в інтернеті і майструвала свої букети. Працювала вночі, коли діти спали. Перший вий­шов, всі далі - також. За короткий час - 2 тижні - виготовила більше 20 букетів. «Для мене, як для людини, яка до цього їх не робила, і яка має маленьку дитину, що часто хворіє, це було добре, - розповідає. - Наробила букетів з ведмедиками, «Рафаело» та багато всіляких інших. Людям сподобалось. Я собою задоволена».

Цукеркові букети спочатку намагалась продавати через соцмережі, але результат - не той. «Довелось виходити на вулицю, - розповідає. - Якраз було 13 лютого. Ми з моєю кумою виїхали до «АТБ». Завантажили у машину кульки, букети і свічки, пластиковий стіл і клейонку, якою закри­вались від снігу. Я сіла за кермо. Написали оголошення, що це - збір для ЗСУ. На наступний день вже не було, що продавати. Всю ніч перед 14 лютого я «клепала» букети. Багато людей, купуючи, говорили нам приємні слова за те, що робимо для війська. Нам було приємно. Все, що натор­гували, передали на фронт».
Туди ж надсилали і паски, які на Великдень спекли разом з мамою.

Наступний етап волонтерства мав такий самий смак - со­лодкий. Але це вже були не цукерки.

Зефірний квітник

На створення зефірних квітів прилучанку надихнув власний сад. Він у неї великий з великою кількістю різних сортів квітів, які вона дуже любить. Після успіху з цукерковими букетами вона вирішила, що мрію, яку давно плекала, треба реалі­
зовувати. «Майже спонтанно замовила собі кухонну машину, яка потрібна для процесу, бо зефір не так просто зробити звичайним міксером, - розповідає майстриня. - І через два тижні я вже продавала зефір. Навчилась сама. Ні на які курси не ходила. Їх у місті просто немає, бо не було зефірних майстрів».

Процес виготовлення зефірних квітів Віта Кисіль називає творчим. «Довго дивилась відео різних майс­тринь, - згадує. - Розуміла, що можу теж таке роби­ти. І вийшло з першого разу! У мене навіть думки не було, що щось не вийде. Мала мету вже 8 березня продавати зефір. Не просто навчитись до цієї дати, а продавати. Іншим доводиться проходити курси, по 10 порцій у смітник викидати, а у мене за звичайним рецептом з інтернету все вийшло так швидко, ніби я вже його до цього робила. І я відразу зробила його у формі троянд».









Першими, хто побачив і спробував ті квіти, були куми, які якраз прийшли у гості. «Я нікому нічого до того не казала, - зізнається жінка. - Що хочу робити зефір, що купила кухонну машину. Для них був сюрприз. І вони були приголомшені! А я зрозуміла, що у мене вийшло, і далі почала експериментувати з новими насадками і барвниками».

Інгредієнти для своїх зефірних квітів прилучанка використовує виключно натуральні. Рецептом кори­стується класичним. Основними інгредієнтами є білок, агар-агар гарної якості, цукор та інвертний сироп. Частину інгредієнтів Віта замовляє у кондитерських. Незважаючи на це, називає зефір «не супердорогим». «Якщо порівнювати з макаронсами, наприклад, де дуже дорогі інгредієнти», - додає. Мінусом десерту називає те, що йому потрібно 2-3 дні на стабілізацію.
Частину часу дове­лось витратити і на те, щоб навчитись робити упаковки, бо красиві кві­ти мають бути у краси­вих коробочках. А перші троянди на продаж були на ніжці з пінопласто­вої основи, упаковані у флористичний папір і прозору плівку. Таких вона до 8 березня ви­готовила два десятки. «Зефір було зробити простіше, ніж упаку­вати», - згадує.

8 березня цього року зефірні троян­ди Віти Кисіль вже можна було купити на квітковому рин­ку біля «Українських ковбас». На той час вона також встигла створити сторінку в Інстаграм «Зефір. Зе­фірні квіти. Прилуки», де можна побачи­ти зразки її робіт і зробити замовлення. Вже перші покупці, каже, дивувались, що такі красиві квіти ще і можна їсти! А квіти у неї дійсно краси- венні! І смачні (автор куштував)!
З тих пір зефірних троянд, тюльпанів, півоній, жоржин, нарцисів та навіть фіалок (і ще багато чого іншого, що можна побачити на її сторінці в Інстаграм) Віта Кисіль виготовила дуже і дуже багато. Її солодкі квіти не раз продавались і на шкільних ярмарках у гімназії № 5, де вчиться її старша донька. Там вони також служать благородній справі - йдуть на перемогу.
о наболіле.

- Віто, а що потрібно для перемоги? - запитую насам­кінець волонтерку.

- Треба всім згуртуватись. Щоб частина прилучан від­крили очі і зрозуміли, що війна є, що у кафешках вечорами сидить багато народу, що дуже багато ми п’єм кави, і мало донатимо. Хтось каже, що ТЦК погані, чоловіків ловлять, а хто нас буде захищати, якщо не будуть йти чоловіки? Так, на жаль, хлопці помирають. На жаль, людей стає менше І якщо ніхто з чоловіків не буде йти, то ворог буде тут. Я також хочу, щоб мій чоловік був тут, і мені шкода всіх прилучан. Але ми живемо у такий час, коли треба, щоб чоловіки були чоловіками, щоб були мужніми.

Хочу, щоб інші зрозуміли, що не треба на 30 тисяч гуля­ти у кафе, що дитяче свято можна зробити скромнішим, але допомогти родичу, знайомому на фронті. Задонатьте тому, кого ви знаєте, кому довіряєте.
Не можете задонатити? Розумію, що час важкий: ма­ленькі зарплати, великі ціни. Як мама, як жінка, розумію. Будь ласка, допомагайте фізично - ходіть, плетіть сітки. Вони хлопцям дуже потрібні. Не кажіть, що втомились від війни. Ми її ще у Прилуках і не бачили.

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Анатолій Бейник

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)