Андрія Гарасименка родина чекала з полону 1317 днів

Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими повідомив, що цей обмін був комбінованим: частину наших звільнено згідно з домовленостями у Стамбулі, частину — в межах чергового, 69-го, обміну.
На рідну землю повернулися військовослужбовці ЗСУ (зокрема представники Військово-морських сил, Сухопутних військ, ТрО, ДШВ), Національної гвардії України, Державної прикордонної служби.

Це офіцери, сержанти й солдати, які захищали країну на Луганському, Донецькому, Харківському, Запорізькому, Херсонському, Київському, Сумському та Чернігівському напрямках.
Наймолодшому зі звільнених захисників виповнилося 26 років, найстаршому — 59.

Цивільних росіяни віддають украй рідко, бо не хочуть зізнаватися в самому факті їх утримування. Свавільне затримання цивільних і, тим більше, взяття їх у заручники чи в полон є серйозним порушенням норм міжнародного гуманітарного права.
На відміну від військовополонених, Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни та додаткові протоколи до неї не передбачають порядку репатріації цивільних. На практиці ж їх повернення відбувається разом з обміном військовополоненими, але не системно.

Те, що Україні все ж таки вдається повертати своїх цивільних, — результат величезної роботи задіяних у цьому процесі, а іноді — справжнє диво. Сталося воно і для 48-річного Андрія Гарасименка із села Новоукраїнське Ріпкинської громади.
Про нього і його родину ми писали в «Гарті» №24 від 12 червня цього року. Колишнього прикордонника, який на момент вторгнення вже кілька років не служив, а займався сільським господарством, загарбники схопили у власному домі 25 березня 2022-го.

Батьки Андрія, Віра Михайлівна і Михайло Миколайович, свято вірили, що син повернеться. У нашу зустріч розказували: щодня вітаються з ним на світлині. Так було і того четверга, 2 жовтня.

Я підійшла до фотографії:
— Сину, доброго ранку! Сьогодні обмін. Я так хочу, щоб ти, мій рідненький, повернувся! — говорить Віра Михайлівна.
Під час обмінів вона з дочкою Вікторією щоразу спішила на трасу зустрічати визволених у надії, що серед них буде і їхній Андрій. Приєднувалась до них найстарша з дітей Гарасименків Наталія, коли приїжджала з Чехії, де вона зараз живе. Звісно, на кожному обміні бували Андрієва дружина Наталія, яка весь цей час зверталася в пошуках куди тільки могла, і їхні дочки Тетяна та Софія. Й ось нарешті родина дочекалася!

— Коли ми з мамою і моєю подругою Лідою Рекун їхали зустрічати визволених, то ще не знали, що серед них буде брат, і передчуттів не було жодних, — розказує Вікторія Собецька (вона діловод Голубицького округу №5 Ріпкинської громади). А вже після проїзду трасою перших «швидких» зателефонувала племінниця Тетянка:

— Батька повернули! — прочитала інформацію в групі «Цивільні в полоні».
Мамі від почутого як стало зле! Вона оніміла, побіліла, опустилась на землю. А ми води не взяли. Знайшли в когось у машині, побризкали їй на обличчя, напоїли.

За лічені хвилини повернулися в село, залишили мою невеличку машину, пересіли в синову, куди помістились усі: син Михайло, невістка Яна, онук Роман (йому 1 рік і 8 місяців), я, мама і Ліда. Помчали в Чернігів. Дорогою повідомляли радісну звістку всім, кому змогли додзвонитися.
В Обласній лікарні (куди щоразу привозять наших визволених — Авт.) зустріли Андрієву дружину Наташу — вона вже була там, їхніх друзів, кума. Племінниці залишилися зустрічати на трасі.

Й Андрій, як уже потім розповідав, їх побачив! Він же служив прикордонником на пункті пропуску «Нові Яриловичі» і всю цю дорогу, якою їх везли з полону, дуже добре знає. На повороті на Новоукраїнське особливо вдивлявся і серед інших людей упізнав дочок. Упевнився, що його чекають, зустрічають.
А вже на території лікарні, розказав, з автобуса побачив свою фотографію на прапорі, який ми тримали.

— Бачу вас і кричу водієві: «Зупиняй мені тут!»
Брат вийшов з останнього автобуса першим. Зразу ж йому в обійми кинулася Наташа, потім я, а мама застигла на місці. Я підвела його до неї, вони обнялися.
— Я собі стільки разів уявляла цю мить, а коли вона настала, у мене обімліло все від кожної волосинки на голові до нігтів на ногах, — згадує той свій стан Віра Михайлівна.

І все: про моїх дітей, про інших родичів, про якісь домашні справи. Ідемо подумки селом, і я розповідаю йому про кожного. Андрій проходить усі обстеження. У нього на 25 лютого 2022-го була запланована операція на нирках, тепер вони, не проліковані, збільшилися, погіршився зір, з'явилися проблеми із зубами. Брат дуже схуд. Кажу йому:

— Ми за тебе молилися.
Він відповідає:
— І я за вас усіх молився вранці й увечері.
Ми тільки з розлукою усвідомили, наскільки любимо одне одного!

— Я й зараз молюся: за синове здоров'я, за його фізичний і моральний стан, а також за те, щоб усіх обміняли (радію, що повернули не лише мого, а й ще одного Андрія з Ріпкинщини), щоб війна закінчилась, — додає Віра Михайлівна.
Усі ці дні я дивлюся ролики по сто разів, знов і знов переживаю ці моменти безмежного щастя! Уже на відео я роздивилась, що брат вийшов загорнутий у прапор, бо тоді цього й не помітила. Тепер він розмовляє чистою українською мовою. При тому, що їх у полоні змушували постійно говорити російською (Андрій пройшов понад п’ять колоній ворога). Казав:

— Якщо скажеш по-нашому «нога», а не їхнє «наґа», то отримаєш.
А були хлопці із західних регіонів України, які просто не могли так вимовити російською, то їх забивали мало не до смерті. Ось так росіяни хочуть знищити нас за нашу мову.

— Раніше ми в сім'ї говорили суржиком.
А відколи почалась війна, повністю перейшли на українську. Найлегше було чоловікові, бо він — із Черкащини.
Михайло Миколайович на обмін не іздів, лишався вдома.

Татові хорошу новину сказав сусід — Лідин син Роман. Показав йому на телефоні фотографію Андрія вже в Україні.
Коли ми із сином вперше після розлуки зустрілися обличчя в обличчя, пригорнулися плече в плече — він знав, що думаю я, а я знала, що думає він.

На знятих тележурналістами кадрах їхньої зустрічі Віра Михайлівна примовляє:
— Синочку, мій рідненький!..
А Вікторія обціловує його.

Спочатку Андрій виглядав кволим, мабуть, то ейфорія в голову вдарила. Ми почекали дві з чимось години, поки вони з хлопцями переодяглися, поїли, їх оглянули. А тоді вже брат вийшов і був нашим Андрієм. Щебетав, сміявся, розпитував про всіх — про рідних, друзів.
— До нього нас з’їхалося, може, 15 чоловік, — каже Віра Михайлівна. — А тих дітей інших цивільних не зустрічав ніхто. Це вже тепер думаю: чому я тоді не підійшла до кожного і не сказала їм щось?.. Правда, я тоді була не при собі, мало що з того дня пам’ятаю. Стільки ждала — 3 роки, 6 місяців і 7 днів! Думала, вже не дочекаюся! Я ще й сьогодні не повністю усвідомлюю, що він тут.

Зараз брат у Києві на реабілітації. Уже в нього побули обидві Наташі — дружина і старша сестра (з Чехії приїхала). А ми з батьками провідаємо його пізніше.
У розмовах із ним я не питаю, як йому було в полоні. Більше він розпитує про всіх, екрані цілував. Уже потім, коли ми повернулися, тато розповів, що вранці йому у вікно стукнула пташка раз, а за кілька секунд вдруге. Нам зразу не розказав про цей знак, бо боявся зурочити.

І я, і чоловік уже говорили із сином телефоном. Я йому вислала фото, де в нас ростуть опеньки. Скинула наш двір, вулицю, арку, яка зараз у червоному листі.
Поки ми ще в невідомості чекали на трасі, жінка з Вербичів, Валентина, запропонувала:

— Кому треба гібіскус?
Ліда попросила нам. Валя дала, то ми з Лідою посадили по два кущики. Для мене ці квіти будуть на честь повернення Андрія.

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)