Староста Карильського на Чернігівщині Наталія Хоменко збирає врожай картоплі на власному тракторі

Наталія Хоменко

Картоплю на городі у старости Карильського на Коропщині Наталії Хоменко залюбки викопав би кожен. І поза всякою чергою. Не для того, щоб догодити чи піддобритись — просто її в селі дуже поважають. Обрали головою сільради ще у 2006-му. І відтоді не міняють. Розказують не тільки про позитивні зміни, які відбулися за її керівництва, а й про ставлення старости до людей:

"Завжди допоможе, вислухає, підтримає, порадить, проконсультує."

Але викопати город 56-річна Наталія Іванівна нікого не просить — сама сідає за кермо, і тільки курява за тракторцем. Допомога потрібна лише у збиранні бульб. Нині саджає всього 15 соток, хоча раніше під картоплею було до 50-ти.

Тракторець у неї маленький, компактний. Його подарував односелець, який залишився сам після смерті дружини. Він просив: «Не кидайте мене». Доглядали його до останнього дня, а тракторець він залишив у спадок. Спочатку ним їздив тільки Саша, її чоловік.

А потім і Ви захотіли навчитися?

"Горе змусило — у чоловіка виявили онкозахворювання. Він старався навчити мене всього, щоб я вміла, не опустила рук, коли його не стане".

Вона не хотіла цього приймати — не вірила, не уявляла, як можна жити без нього. Як могла, боролася за життя чоловіка. Молилася. Замість прогнозованих лікарями восьми місяців він прожив із важкою хворобою майже чотири роки.

Саша розказував, як у дитинстві забрів у малинник і заснув. Мама, сестри, сусіди з ніг збилися, шукаючи. У відчаї свекруха звернулася до ворожки, яка запевнила: син поряд, усе буде добре. Друга ворожка сказала: «Незабаром у селі буде похорон, твій чоловік — наступний». Так і сталося — Саша помер 28 листопада. Скоро буде три роки, як Наталія залишилася сама.

Мить. Бо це вони прожили разом 33 роки. А здається, в горі час тягнеться безкінечно, у щасті ж він летить.

"Ми працювали на одній роботі — обоє вчителі, мали спільні інтереси. Ми не просто кохали, відчували одне одного так, ніби були одним цілим. Попервах дивувалися, як так виходить: хтось із нас тільки подумає, а другий починає говорити про це чи робити. Буває, готую якусь нову страву — хочу зробити сюрприз. А чоловік тільки усміхається — мовляв, я знаю, що буде, бо саме такого захотілося", — згадує Наталія Іванівна.

Пропрацювавши 23 роки вчителькою, вона зважилася балотуватися на голову сільради завдяки підтримці чоловіка.

Я завжди могла розраховувати на нього — тому нічого не боялася. Пам’ятаю: через два тижні після того, як почала працювати на новій посаді, трапилося перше випробування — в озері втопився односелець. Викликають мене на місце. Коли приїхала, його вже дістали багром. Картина моторошна. Але я це витримала — мала гарт із дитинства, бо мама була фельдшером.

Розгубилася, коли рідний брат покійного відмовився організовувати похорон — так і сказав: «Забирайте труп, бо викину». Я тоді навіть подумати не могла, що таке може бути. Завдяки Саші до ранку була в нормі — домовилася з батюшкою, залучила односельців, купила одяг для покійного. Поховали всі гуртом.

Олександр допомагав Наталії визнаватися з пріоритетами на роботі, приймати рішення, долати невдачі, переживати неприємні моменти. Один із них припав на початок війни в Україні у 2014 році.

Сільрада отримала значні кошти за оренду земель, і ми вирішили купити електровелосипеди — для голови, секретаря і бухгалтера.
Усе це нестерпно важко. Навіть коли усвідомлюєш, що горе не тільки в тебе — щодня хтось втрачає близьких, дітей, коханих людей на війні. Найстрашніше в роботі старости — разом із працівниками військкомату повідомляти рідним про загибель мобілізованого, зустрічати воїнів, що повертаються додому на щиті.

Пам’ятаю: загинув наш односелець Валентин Чайка. У селі його знали як гарного господаря, хорошого батька. Коли почалася війна, Валентин першим організував тероборону з односельців. Возив продукти солдатам. А потім пішов добровольцем захищати країну, хоча за станом здоров’я міг не служити. Казав: «Іду, щоб дітям не довелось воювати».

Коли в старостат надійшла звістка про його загибель, сім’я ще нічого не знала — рідні чекали дзвінків, вірили, що Валентин живий. А ми прийшли сповіщати про загибель. Дружина впала на коліна і почала голосити. Я обняла її — відчула, як їй болить. Біль був настільки сильний, що ніби передався мені. Плакали удвох.

Потім пішов воювати їхній син Борис. Інна відмовляла його, але син був непохитний — хоче помститися за смерть батька і повернутися з Перемогою.

Кермує староста багато — треба всюди встигнути. Але почалася АТО. Кошти були потрібніші на армію. Критика була неабияка, та поряд був Саша — з ним усе переносилося легше. Радість здавалася в рази більшою.

Так було, і коли вдавалося здійснити задумане й здобути перемогу, і коли ставалося щось приємне. Не кажучи вже про особисте: обидві дочки здобули вищу освіту, повиходили заміж. Старша — Тетяна — мешкає в Чернігові, має двох доньок. Молодша — у Польщі. Онуків поки що немає. Та суцільного щастя не буває — у кожного є своє пекло, і його треба здолати. Усе на світі треба пережити, і цитує Ліну Костенко: кожен фініш — це, по суті, старт.

Для Наталії пеклом стали чоловікова хвороба і смерть. Зв’язок із ним на рівні душі був настільки сильний, що не втратився донині.

"Тато наснився, — каже дочка. Я вже знаю, що далі — питаю: «Сердився, що нічого не посадила біля нього?"

Скільки горя принесла війна, скільки болю... Психологи кажуть: щоб відпустити біль, треба знову прожити його в собі — я намагаюся.

Її особистий спосіб «прожиття болю» — спогади про життя з чоловіком. Вона не просто записує їх — виходять невеликі оповідання. Пам’ятає не тільки події, а й колір неба, запах квітів, що говорив Олександр, як сміявся, як жував травинку. Дає читати тільки дочкам. Вони пропонують видати збірку.

Можливо з часом. Не зараз, — каже Наталія Іванівна.

А поки що дочки придумали інший спосіб, як відволікти маму від важких думок — дарують їй подорожі за кордон.

Купують тури. Я вже побувала в багатьох країнах — Німеччина, Бельгія, Польща, Франція, Італія, Чехія, Австрія, Швеція, Норвегія, Нідерланди... Нові враження, люди, культура — це справді відволікає. Та де б я не була, завжди зі мною Україна, моє село. Вони — найкращі. А мрії — лише про Перемогу.

Цього року милувалася тюльпанами у парку Кекенгоф. Каже: "краса неймовірна, але серце забилося частіше, тільки коли, повертаючись додому, перетнула кордон".

Було одне бажання — скоріше опинитися в Карильському. Воно зможе без мене, а я без нього — ні!

Джерело: газета "Гарт", Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)